Олександр Романович Бєляєв - Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв

в світі жінку? Чому це зміїне жало не вкрилося болячками? Ти змусив мене, брехливий собако, вчинити злочин… Перед смертю не брешуть, а вона крикнула мені…

— Вона не помре, владико!..

— …що не винна ні в чому і що це ти, мерзенний злочинцю, оббрехав її. У мене відкрились очі.— Раджа плеснув у долоні.

— Пощади, владико! Вислухай мене!

— Начувайся ж, гадюко!.. Взяти цю мерзенну тварюку! — звернувся раджа до слуг, що вбігли на його поклик. — Вкинути його в клітку з тиграми! О, ти достойно розважиш мене цим видовищем!

Слуги схопили Мохіту. Він заревів так, ніби його вже вкинули в клітку з тиграми.

Та коли його винесли в іншу кімнату, він одразу ж перестав кричати і тихо заговорив, звертаючись до слуг:

— Ви не кидайте мене тиграм сьогодні. Почекайте до завтра. Тисячу рупій одержить кожний із вас… Завтра гнів раджі мине, і він сам стратить вас, якщо ви поквапитесь кинути мене в клітку. Я ще знадоблюсь йому. І вам знадоблюсь! Чуєш, Банкім, чуєш, Ганендра?.. По тисячі рупій!.. Завтра ж раджа спитає: «Де мій улюблений Мохіта?» Немає Мохіти! «Хто посмів його кинути? Відрубати тому голову!..» А якщо не кинете, скаже: «Добре, що зберегли мого дорогого Мохіту». І щедро винагородить вас… І на всякий випадок нагодуйте тигрів досхочу. Так, щоб шматки м’яса в них з горла стирчали. Щоб звірі на мене і дивитися не хотіли…

Все це сталось увечері, перед тим днем, коли Боден, Пірс, Доталлер і Джейн з’явилися до раджі.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
БОРОТЬБА ЗА ЖИТТЯ

Колодязь був глибокий. Пролетівши кілька секунд, Аріель спробував уповільнити падіння. Це вдалося, хоча й з дуже великими труднощами. Але чи пощастить піднятися? Каміння тягло вниз.

З шумним сплеском мішок ударився об поверхню води. Тіло Аріеля пройняв дрож — вода була холодна. Щоб даремно не витрачати сил, він намагався тримати над водою хоч би голову. Тканина мішка намокла і погано пропускала повітря, яке й без того було важке, майже без кисню. Аріель рискував не тільки втопитися, але й задихнутися.

Як тільки шум падіння відлунав, у тиші, що настала після цього, почулися голоси:

— Кінець!.. Шкода!..

— А ти, Акшай, казав, що коли він і не бог, то родич богам. Був би богом, не дав би втопити себе, як цуценя.

— Сьогодні він, завтра хтось із нас…

На цьому й скінчилися похоронні розмови. Незабаром кроки почали віддалятися, почувся брязкіт дверей.

Задихаючись, Аріель рвонувся вгору, йому здавалося, що його тіло розривається. На мить він навіть знепритомнів, каміння тягло вниз. Занурився в холодну воду і прийшов до пам’яті.

«Якщо я одразу не піднімусь — загибель неминуча», промайнула думка. Затуманивши подих, зціпивши зуби, стиснувши пальці рук, він став знову підійматися, цього разу ще повільніше. Розпочався поєдинок двох сил: одна тягла вгору, друга — вниз.

Головне — не втратити свідомості, не поступитися силі, що тягне вниз, — там смерть…

Вгору, вниз, знову вгору, ще і ще трохи… Аріель обливався потом і тремтів усім тілом. Відчув у роті солоний смак крові. Різало очі.

Вище! Вище!

Але немає більше сил… Чи не припинити ці жахливі муки надлюдського напруження? В голові шум і дзвін, якісь виляски… Може, лопаються кровоносні судини… Хто це? Де? Виблискує голубувата криця кинджала, засліплює очі до болю… Впасти, не жити…

А що коли порятунок близько?..

Аріель старається намацати стінки колодязя, але ні на що не наштовхується. Підіймається все вище і раптом ударяється об щось головою. Де ж це він? Невже, йдучи геть, слуги накрили колодязь кам’яною плитою? Тоді всьому кінець!

З останнім проблиском свідомості Аріель догадується: він ударився об склепіння над колодязем. Тільки б не впасти назад.

Він непритомніє.

Мабуть, Аріель дуже довго пролежав непритомним. Опам’ятавшись, він з радістю переконався, що лежить на твердому і сухому місці.

Тільки літаюча людина могла вибратися живою з цього колодязя!

Але ж він усе ще був зв’язаний, у мішку з камінням.

Він зробив спробу розв’язати руки, але вузли були затягнені міцно. Єдине, що вдалося йому, — це прогризти невелику дірку в мішку. Дихати стало легше. Що робити далі?

Так він поповз уздовж стіни, повернув за ріг, доповз до дверей, обмацав їх крізь мішок, спробував штовхнути: двері не піддавалися. Поповз далі. Знову повернув за ріг. Стіна тяглася все далі й далі. Якийсь коридор. Може, він виведе його на волю… Відпочиваючи, іноді впадаючи в напівнепритомність, Аріель повільно посувався вперед. Мішок почав прориватися. Вірьовки ослабли від рухів.

Ось він відчув струмінь свіжого повітря, що звідкілясь увірвався в душне тепле підземелля, і незабаром справді знайшов отвір. Спробував проникнути в нього, але він був такий вузький, що пролізла тільки голова.

Знову поповз. Минув кілька таких отворів, зроблених, мабуть, для вентиляції. І, нарешті, знайшов один ширший. Він почав протискатися в нього. Благенький мішок нарешті прорвався, каміння висипалось. Аріель легко піднявся вгору, долетів до якогось повороту і одразу відчув свіже повітря.

Аріель радісно зітхнув на повні груди.

Треба вибрати напрямок… Аріель повернувся лицем до зорі. Схід… Позаду — захід, праворуч — південь, ліворуч— північ. Куди летіти? До Лоліти, Нізмата, Шарада! Він звернув на дорогу.

Пролітаючи над парком і колодязем, з якого він витяг хлопчика, Аріель почув, як хтось вражено крикнув.

— А він все-таки родич богам! — вигукнув слуга, хитаючи головою. Це був Акшай. — Лети, лети, голубчику! — вітав він Аріеля. — Я нікому не скажу, що бачив