Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

class="p1">— Сподіваюся, так і зроблять. Тут або ми — або ви, він так каже. А я йому вірю.

— І Гітлеру теж вірили. Та й не так уже ви йому вірите — ви просто так боїтеся його, що себе не тямите.

— Одягайся, Дейно.

Дейна натягла широкі брюки, застібнула їх на ґудзик, на блискавку. Потім приклала руку до рота, затискаючи його.

— Я… я, зараз, мабуть… О Боже!

І, згрібши в оберемок блузку з довгим рукавом, побігла у ванну й замкнулася там. Тоді почала видавати гучні звуки, вдаючи блювоту.

— Відкрий, Дейно! Відкрий, бо замок відстрелю!

— Мені погано… — Дейна знову вдала напад блювоти. Ставши навшпиньки, вона потяглася на верх шафи з ліками, дякуючи Богу, що лишила свій ніж і капсулу з пружиною там, і вимолюючи собі ще двадцять секунд…

Вона причепила ніж. Тепер у спальні залунали інші голоси.

Лівою рукою вона ввімкнула воду.

— Та хвилинку ж, чорт, мені погано!

Але хвилинку вони чекати не стали. Хтось шарахнув у двері ногою, і вони здригнулися. Дейна заклацнула свій ніж. Він смертельною стрілою лежав уздовж руки. З відчайдушною швидкістю вона накинула блузку й застібнула рукави. Умила рот. Спустила воду в унітазі.

Знов удар у двері. Дейна повернула ручку — і вони всі ввалились у ванну: Ллойд із дикими очима, Дженні, яка опустила пістолет за спинами Кена Демотта й Козирного Туза.

— Я блювала, — холодно пояснила Дейна. — Що, шкодуєте, що не бачили?

Ллойд схопив її за плече й кинув у спальню.

— Треба було тобі шию зламати, пизда!

— Що, хазяїна слухаємося? — вона застібала блузку, міряючи їх палючим поглядом. — Він ваш бог собачий, так? Цілуйте його в сраку і кланяйтеся йому.

— Ти краще помовч, — буркнув Вітні. — Собі ж гірше зробиш.

Вона подивилася на Дженні, ніяк не розуміючи, як ця дівчинка з веселою лайкою і щирою усмішкою могла перетворитися на таку нічну істоту з порожнім обличчям.

— Ви що, не бачите, що він хоче все почати заново? — відчайдушно спитала їх Дейна. — Убивства, розстріли… епідемії?

— Він — найбільший і найсильніший, — якось дивно-ласкаво промовив Вітні.

— Він вас зітре з лиця землі.

— Годі балачок, — сказав Ллойд. — Ходімо.

Вони спробували взяти її під руки, але вона відступила, обхопивши себе руками, і похитала головою.

— Я так піду, — сказала Дейна.

——

Казино було покинуте, якщо не рахувати кількох людей, що з гвинтівками стояли й сиділи під дверима. Здавалося, вони всі знайшли щось цікаве на стінах, на стелі, на порожніх гральних столах, коли приїхав ліфт із групою Ллойда, яка оточувала Дейну.

Її провели до воріт у кінці ряду віконець каси. Ллойд відімкнув їх маленьким ключиком, і всі увійшли. Дейну швидко прогнали крізь місце, схоже на банк: там стояли лічильні машини, кошики, повні паперових стрічок, банки гумок і скріпок. Монітори, зараз сірі й порожні. Висунуті шухляди, де була готівка. З деяких на плитку повивалювалися гроші. Здебільшого купюри по п’ятдесят і сто доларів.

У глибині цієї касової зони Вітні відімкнув ще одні двері, і Дейна опинилась у вистеленому килимами коридорі порожньої приймальні. Місце було оздоблене зі смаком. Білий стіл вільної форми для секретарки, яка мала гарний смак і загинула кілька місяців тому, відкашлюючи велетенські зелені згустки слизу. На стіні картина — здається, репродукція Клее. Пухнастий килим теплого світло-коричневого кольору. Передпокій влади.

Страх почав просочуватись у всі закутки її тіла, сковуючи рухи, створюючи відчуття незграбності. Ллойд нахилився над столом і клацнув тумблером. Дейна помітила, що він починає вкриватися потом.

— Ми її привели, Р. Ф.

Дейна відчула, що до горла їй підступає істеричний сміх, і вона не мала сил його зупинити — та й особливо не намагалася. «Р. Ф.! Р. Ф.! Яка краса! Готовий, коли скажете, С. Б.![148]»

Вона розсміялась, і раптом Дженні дала їй ляпаса.

— Цить! — прошипіла вона. — Ти не знаєш, що на тебе чекає!

— Про себе я знаю, — подивилася на неї Дейна. — Це ви всі про себе не знаєте.

З інтеркома почувся голос — теплий, веселий, задоволений.

— Дуже добре, Ллойде, дякую. Впустіть її до мене, будь ласка.

— Саму?

— Так, — по інтеркому пролунав короткий поблажливий смішок — і зв’язок розірвався. У Дейни пересохло в роті.

Ллойд озирнувся. Тепер уже його лоб вкривали великі краплі поту, деякі скочувалися по щоках, мов сльози.

— Ти чула — заходь.

Вона склала руки на грудях, тримаючи ніж усередині.

— А якщо я відмовлюся?

— То я тебе туди затягну.

— Та слухай, Ллойде. Ти зараз такий переляканий, що навіть цуценя туди не затягнеш, — вона подивилася на всіх решту. — Ви всі на смерть перелякані. Дженні, ти взагалі ось-ось вробишся. Для кольору обличчя, люба моя, не корисно. І для штанів теж.

— Замовкни, підла нишпорко, — прошепотіла Дженні.

— У Вільній зоні мені ніколи не бувало отак страшно, як вам тут, — сказала Дейна. — Мені там було добре. Я прийшла, бо хотіла, щоб там і далі було добре. Більш політичної речі на світі немає. Вам варто над цим замислитися. Може, він торгує страхом, бо більше не має чого продавати?

— Мадам, — примирливо мовив Вітні, — я б залюбки вислухав вашу промову до кінця, але там чоловік чекає. Перепрошую, але або ви скажете «амінь» і зайдете самостійно, або я вас туди потягну. Можете йому там свою казку розказати… якщо в роті не пересохне. Але до того моменту ми відповідаємо за вас.

І як не дивно, подумала Дейна, відчувається, що йому дійсно ніяково, дійсно її шкода. На жаль, водночас Вітні був і не на жарт наляканий.

— У вас такої необхідності не буде.

Вона дала своїм ногам наказ іти вперед — потім стало легше. Вона йшла на смерть — Дейна в цьому не сумнівалася. Коли так — хай і так. У неї є ніж. Спочатку для нього, якщо вдасться, а потім і для себе — якщо буде треба.

Вона подумала: «Мене звати Дейна Роберта Юрґенс, і мені страшно, але мені й раніше бувало страшно. Він у змозі забрати в мене те, що я і так коли-небудь би втратила — моє життя. Я не дам йому мене зламати. Не дам зробити мене дрібнішою, ніж я є, якщо буду в змозі. Я хочу померти гідно… і я налаштована отримати те, чого хочу».

Вона повернула ручку і зайшла до внутрішнього кабінету… до самого Рендалла Флеґґа.

——

Кімната була велика і майже порожня. Стіл було присунуто до стіни, а поряд стирчав офісний обертовий стілець. Картини були завішені чохлами від пилу. Світло не