Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

Нічого, все гаразд. У моїй торбинці є ще одна... Свічки там не було. Невже я загубила її дорогою? Ні, я згадала, як акуратно поставила її на землю там. де отямилась. Я вирячила очі. дивуючись із власної дурості.  

Гаразд. Доведеться повернутись і знайти її.  

Я озирнулась і побачила, що привиди перегородили мені шлях.  

— А тепер. — сказала я. — ви повинні випустити мене, щоб... Ой!  

Гарячий віск обпік мені пальці. Свічка майже догоріла. Я поставила недогарок під ногами й полізла по сірники. Тернула сірником і заходилась шукати, чи не можна тут запалити чого-небудь замість свічки. Може, свічі є в привидів? Вони ж тут нещодавно палили їх, судячи з воскових краплин на підлозі...  

— Посуньтесь, хлопці, трохи назад! Я не бачу, де ви тримаєте свої... Агов!  

Один привид рушив уперед, до того ж більш рішуче, ніж досі. Всередині його примарного тіла я розгледіла бліді ребра, побачила простягнуті руки. Його очні ямки мерехтіли, мов язички чорного полум’я. Взявши з пояса каністру, я зірвала з неї кришку й сипнула сіллю. Вона спалахнула смарагдовою дугою, вчистивши круг мене простір. Усе це я зробила миттєво й машинально — далися взнаки давні навички агента.  

— Пробачте! Я на вашому боці, — вигукнула я. — Треба тільки, щоб ви не займали мене!  

Привиди заколихались, їхнє сяйво померкло, обриси стали більш нерівними й незграбними. Я вилаялась, кинула геть сірник, а тоді тернула іншим. Недогарок біля моїх ніг згасав далі. В залі ставало дедалі темніше. Опустивши сірник нижче, я поверх його вогника поглянула на привидів, що оточували мене.  

— Що з вами? — зіпнула я. — Я хочу допомогти вам, а ви намагаєтесь убити мене...  

Ще одна каністра з сіллю, ще одна яскраво-зелена дуга — і примарні постаті знову відступили, сумно шепочучись між собою. Я відчула, що починаю панікувати, й це було аж ніяк не добре. В такому стані я не зможу тримати їх під контролем. Окремо кожен з цих привидів був досить-таки немічний, і я легко могла підкорити його своїй волі. Та їхній спільний гнів був для мене занадто потужною силою.  

Що в мене залишилось? Трохи солі. Ще менше залізних стружок, решту я порозсипала в магазині Ейкмерів. І одна- єдина каністра з магнієм. Нишпорячи в кишеньках пояса, я впустила коробочку з сірниками. Я тут-таки підняла її. та в мене так тремтіли пальці, що сірники розсипались по підлозі. Я зойкнула, нахилилась, щоб зібрати їх. і побачила, що привиди рушили назустріч мені.  

І саме цієї миті згас недогарок свічки.  

Я збиралася жбурнути каністру з магнієм і рознести хоча б частину привидів на атоми. Зрозуміло, що решта Гостей відразу накинулися б на мене, та я принаймні не здалася б без бою. Проте каністру я так і не жбурнула, бо, хоч моя свічка й згасла, в залі з’явилось нове джерело світла — бліде сяйво, що лізло з боку того проходу, де я ще не була. Сяйво було не живе, а мертвотне — примарне, холодне, від якого довкола ніби стає ще темніше. Та будь-що це сяйво надало мені короткий перепочинок і водночас серйозно подіяло на привидів, що зімкнули круг мене коло. Вони зненацька зупинились і обернулись у бік, звідки линуло сяйво. їхні обриси затремтіли й почали розпливатись.  

Сяйво поволі заповнювало залу, ллючись, як молоко, вздовж стін, через купи кісток. У моїх вухах пульсувала кров. Я відчула, як почало змінюватись повітря. Привиди скулювались і задкували до стін.  

Навіть самі стіни вигнулись і затремтіли. Мені в обличчя війнуло холодним вітром, і разом з ним долинув той самий тихий, байдужий голос, який я чула в магазині Ейкмерів.  

Він кликав мене на ім’я.  

Привиди пірнули в купи власних кісток і зникли. Я чекала, тримаючи напоготові каністру з магнієм.  

З темного проходу назустріч мені виповзла рачки ще темніша постать, яка не відбивала жодного променя світла.  

Тоді, в магазині, я втекла від неї. Тепер тікати було нікуди.  

У мене спітніла долоня, що стискала каністру. Я не покладала на магній жодних сподівань.