Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

не залишилося — після поїздки на таксі та шахрайства водія — з мізерної суми, якою вона збиралася задобрити домовласника… Інез навіть не була певна, що має достатньо грошей, аби повернутися додому. Вона плакала, бо взуття досі натирало ноги, бо одяг був неохайний і вогкий; через втому і те, що застудилася і гарячка не спадала. Вона плакала і за себе, і за всіх інших людей, які втратили надію.

Саме тоді, щоб уникнути поглядів пасажирів, Інез почала безцільно блукати терміналом, не перестаючи плакати. Приблизно в той же час захисні механізми розуму перейняли контроль та викликали захисне заціпеніння, щоб її туга тривала, але причини на якийсь час милосердно змазалися.

Невдовзі після цього один з поліцейських аеропорту знайшов її та з чуйністю, не завжди властивою поліції, відвів до найвіддаленішого можливого кутка, поки телефо­нував своїм керівникам, щоб запитати, що робити: скла­лося так, що лейтенант Ордвей був неподалік, тож він і роз­в’язав цю справу самостійно. Саме він вирішив, що Інез Ґерреро, хоча вона й у пригніченому стані, ніякої шкоди не завдасть, та наказав провести її в кабінет генерального директора аеропорту — єдиного тихого та не такого страхітливого, як відділок поліції, місця з тих, що спали на думку Недові Ордвею.

Інез покірно пішла до ліфта, а потім антресольним поверхом, ледве усвідомлюючи, що її взагалі кудись ведуть, та не звертаючи на це зовсім ніякої уваги; а потім тихо сіла в крісло, на яке їй вказали, й тіло, якщо не розум, вдячно відгукнулося на відпочинок. Вона усвідомлювала, що навколо туди-сюди ходять люди, а деякі й говорять, але не зосереджувалася ні на їхньому вигляді, ні на тому, що вони говорять, бо це вимагало значних зусиль.

Проте за якийсь час стійкість — іншими словами, сила людського духу, яку мають усі, якими б обтяженими чи покірними не були, — повернула Інез до усвідомлення, хоча й неясного, що вона мусить рухатися, бо життя пішло далі, не стоїть на місці та ніколи не стоятиме, скільки б катастроф не траплялося та яким би безрадісним чи порожнім воно не здавалося.

Тож Інез Ґерреро підвелася, досі не впевнена, де вона перебуває чи як сюди потрапила, і приготувалася йти.

Саме тоді делегація Медоувуда, в супроводі лейтенанта Ордвея, ввійшла до приймальні кабінету Мела Бейкерсфелда, де сиділа Інез. Делегація подалася до іншої кімнати, тоді Нед Ордвей повернувся, щоби поговорити з Інез Ґерреро, і Мел помітив їх удвох разом, усього на мить, поки не зачинилися двері.

Інез крізь міазми непевності все ж таки усвідомлювала присутність дебелого темношкірого поліцейського, якого вона, здається, вже бачила раніше, нещодавно, і тоді він був добрим, як і зараз, проводив її, ставив тихі непрямі запитання і, здається, зрозумів, хоч вона ні слова не сказала, що Інез мусить повернутися до міста, проте не впевнена, чи має достатньо грошей. Вона почала бабратися в сумці, з наміром перевірити, що там ще є, але поліцейський зупинив її. Тоді, стоячи спиною до тієї іншої кімнати, запхав їй у долоню три однодоларові купюри та вийшов з нею, вказуючи на місце, де, за його словами, Інез зможе сісти на автобус, і додав, що суми, яку він їй дав, вистачить на проїзд і ще трохи залишиться, якщо у неї є якісь справи у місті.

Тоді поліцейський повернувся туди, звідки й прийшов, а Інез зробила, як їй сказали, спустилася сходами, а біля великих дверей, крізь які вона мала вийти до автобуса, побачила дещо знайоме — кіоск із хот-догами; і в ту ж мить усвідомила, яка вона, до всього іншого, голодна і спрагла. Інез подлубалася у себе в сумочці, знайшла тридцять п’ять центів та купила собі хот-дог, каву в паперовому стакані, і якимсь чином вигляд цих дуже звичних речей підбадьорив її. Неподалік від кіоску побачила вільне місце і зручно всілася в кутку. Інез не знала, як давно, але зараз, коли кава та хот-дог уже закінчилися, свідомість, яка перед тим почала повертатися, знову відступила, даючи їй змогу забутися. Натовп навколо, шум та оголошення системи гучного зв’язку чомусь розслабляли її. Двічі Інез здалося, ніби з гучномовців звучить її ім’я, але вона знала, що то все уява і не може бути насправді, бо ніхто б її не викликав, та ніхто й не знав, що вона тут.

Інез похмуро збагнула, що скоро доведеться йти далі, й знала, що сьогодні це потребуватиме особливих зусиль. Але якийсь час, подумала Інез, вона просто сидітиме тут тихенько і нікуди не рухатиметься.

 

8

 

За єдиним винятком, ті, кого викликали до кабінету генерального директора на антресольному поверсі, прибули швидко. У дзвінках — декому телефонував Мел Бейкерсфелд, іншим — Таня Лівінґстон — наголошували на тому, що це терміново і варто облишити все, що вони роблять.

Керівник ТУО «Транс Америки» — шеф Тані, Берт Везербі, — прибув перший.

Лейтенант Ордвей, який відправив своїх поліцейських шукати Інез Ґерреро, хоча й до кінця не розуміючи навіщо, прийшов невдовзі після нього. Наразі Ордвей покинув численну групу мешканців Медоувуда, які досі юрмилися у головному залі, слухаючи, як адвокат Фрімантл роз’яснює їхні аргументи перед телекамерами.

Як тільки керівник ТУО Везербі ввійшов у кабінет Мела через двері приймальні, то з порога квапливо поцікавився:

— Меле, що це все означає?

— Ми не впевнені, Берте, і поки що не маємо особливо з чим працювати, але є ймовірність, що на борту Рейсу Два є бомба.

Везербі уважно глянув на Таню, але не гаяв часу на запи­тання, чому вона тут. Він знову повернув погляд на Мела.

— Кажи, що знаєш.

Звертаючись разом до керівника ТУО та Неда Ордвея, Мел підсумував, що наразі відомо або можна припустити: слова митного інспектора Стендіша, якого занепокоїв пасажир, який так стискав дипломат, що Стендішеві — досвідченому спостерігачеві — здалося це підозрілим; встановлення Танею особи чоловіка, Д. О. Ґерреро, або, можливо, Берреро; одкровення працівника у місті про те, що Ґерреро зареєструвався без жодного багажу, окрім маленького дипломата, який уже згадали; те,