Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

— Слово честі, так, — сказав Карл, — і все згідно з законом.

— А чого просить Генріх за це зречення?

— Нічого, пані. Приязнь короля Карла, сказав він нам, цілком винагородила б мене за втрату корони.

Катерина в гніві закусила губи і стиснула прекрасні свої руки.

— Усе це цілком правдиво, де Муї, — додав король.

— Але, — почала королева-мати, — коли все було полагоджено між вами і королем Наварським, нащо здалося вам те побачення, яке ви мали з ним сьогодні вночі?

— Я, пані, з королем Наварським? — сказав де Муї. — Пан де Нансей, що заарештував мене, може посвідчити, що я був сам. Ваша величність можете покликати його.

— Пане де Нансей! — гукнув король.

Капітан гвардії з’явився.

— Пане де Нансей, — живо сказала Катерина, — пан де Муї був сам-один у готелі „À la Belle-Étoile“?

— В кімнаті, — так, пані, але в готелі — ні.

— А хто був його товариш? — сказала Катерина.

— Не знаю, чи то був товариш пана де Муї, пані. Знаю тільки, що він утік задніми дверима, зваливши додолу двох моїх гвардійців.

— І ви, звичайно, впізнали того дворянина?

— Я ні, але мої гвардійці впізнали.

— Хто ж то був? — спитав Карл IX.

— Пан граф Аннібал де Коконна.

— Аннібал де Коконна! — сказав за ним король, ставши похмурим і замисленим. — Той самий, що так люто різав гугенотів в Варфоломіївську ніч?

— Пан де Коконна, дворянин пана д’Алансона, — сказав пан де Нансей.

— Добре, добре, — сказав Карл IX, — ідіть, пане де Нансей, і вдруге пам’ятайте одно...

— Що саме, сір?

— Що ви служите мені і повинні виконувати тільки мої накази.

Пан де Нансей вийшов, відступаючи задом і шанобливо вклоняючись.

Де Муї з іронічною усмішкою глянув на Катерину.

На хвилину всі замовкли.

Королева крутила шнурки свого пояса. Карл погладжував свого собаку.

— Яка ж була ваша мета, пане? — провадив Карл. — Чи виявили ви діяльність?

— Проти кого, сір?

— Проти Генріха, проти Франсуа або проти мене?

— Сір, ми маємо зречення вашого зятя, згоду вашого брата і, як я мав честь сказати вам, гадали просити затвердження вашої величності, коли трапилась ця фатальна луврська історія.

— Ну, що ж, мамо, — сказав Карл, — я не бачу нічого лихого в усьому цьому. Ви мали право, пане де Муї, прохати собі короля. Так, Наварра може і повинна бути окремим королівством. Більш того, королівство це мов нарочито утворене на те, щоб надати його моєму братові д’Алансону, який завжди так бажав собі корони, що коли ми надівали нашу, він не міг відірвати очей від неї. Єдине, що стояло на перешкоді до надання йому трону, були права Генріха; але після того, як Генріх зрікся їх з доброї волі...

— З доброї волі, сір.

— Здається, на це воля божа! Пан де Муї, ви вільні вернутись до своїх братів, яких я покарав... трохи суворо, може, але це справа між мною і богом. І скажіть їм, що коли вони хочуть мати королем Наварри брата мого д’Алансона, король Франції згоджується на їх бажання. З цієї хвилини Наварра — королівство і володар її зветься Франциском. Мені треба не більше тижня, щоб брат мій залишив Париж з блиском і пишнотою, які личать королеві. Ідіть, пане де Муї, йдіть!.. Пане де Нансей, пропустіть пана де Муї, він вільний.

— Сір, — сказав де Муї, ступаючи крок вперед, — ваша величність дозволите?

— Так, — сказав король.

І простягнув руку молодому гугенотові.

Де Муї схилив коліно до землі і поцілував королю руку.

— До речі, — сказав Карл, затримуючи його, коли він підіймався з коліна, — ви просили кари цьому розбійникові Морвелю?

— Так, сір.

— Я не знаю, де він, щоб зробити це, бо він ховається, але якщо ви зустрінете його, покарайте його самі, я дозволяю вам це від щирого серця.

— О, сір! — скрикнув де Муї. — Це цілком задовольняє мене. Здайтеся на мене, ваша величність. Я теж не знаю, де він, але знайду його, будьте певні.

І де Муї, шанобливо вклонившись королю Карлу і королеві Катерині, вийшов без жодної перешкоди з боку гвардійців, що привели його. Він пройшов коридори, швидко вибіг за хвіртку, в одну мить опинився на майдані Сен-Жермен-л’Оксерруа в готелі „À la Belle-Étoile“, де знайшов свого коня, і через три години після сцени, яку ми щойно описали, був уже в безпеці за стінами Манта.

Катерина, приховавши гнів, вернулась до своїх апартаментів, а звідти пішла до апартаментів Маргарити.

Там вона знайшла Генріха в халаті; він, здавалось, збирався лягати в постіль.

— Сатана, — промурмотіла вона, — допоможи ти бідолашній королеві, коли вже бог не хоче їй нічого зробити.