Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

щоб хтось інший заговорив, заговорив про будь-що, аби не мовчав, але все не так. І тоді взаємне напруження примушує усіх червоніти від сорому, від своєї недотепности і кожен ладен крізь землю провалитися. Так ото слідчий знову пробує мене розговорити, а я знову мовчу. Жахлива атмосфера, яку створив навмисне. Бачу, що внутрішньо він страшенно мучиться, йому до краю незручно, а я мовчки дивлюся на нього й думаю: “Тобі незручно! Ну й хай буде незручно! Чого маю знімати твоє психічне напруження?! Що ми рівні з тобою чи що? Ти — кат, я — жертва. Не чекай від мене людського ставлення, коли прийшов в Україну не з людськими намірами”.

І ще одне, друже Левку, психологічне явище. У взаєминах двох ти є той, кого спостерігають, чи той, хто сам вивчає слідчого? Це принципово важливо. Якщо ти вивчаєш, спостерігаєш, а не тебе вивчають, тебе спостерігають, то можеш нав’язати свою волю іншому. Ти його ставиш в позицію, коли він повинен виправдовуватися.

— Зіткнення поглядів, — зауважив я, — це прямий герць. Але ще є голова, і вона ставить перед собою питання, яке враження про себе я хочу створити у цього психологічного конкурента: людини розумної, ідейно добре підкованої, незламної волі, твердої, упертої, непохитної чи, навпаки, покладистої, лагідної, поступливої? Що важливіше у цей момент: показати силу характеру і свою перевагу чи подумати про майбутнє рішення, яке ухвалюватиме “хтось”. І може, краще цьому “хтось” поступово навіяти про себе думку як про людину, з якою можна буде колись у майбутньому й порозумітися. Як бачите, є різні проблеми: проблема вияву сильнішої волі через пряме зіткнення поглядів, і проблема, як перемогти за допомогою хитрощів. Хай людина робить те, що для неї важливіше і хай досягає тої перемоги, яка для неї важливіша — у першому випадку поставити своє “я” вище суперникового, у другому — перемогти ворога.

Так, друже Богдане, погляд страшенно багато виражає. Коли я хочу когось у чомусь переконати, то дивлюся йому просто в очі і викладаю свої аргументи. У цьому разі кожен свій аргумент я ніби своїми очима крізь його очі заганяю йому мозок, мов цвяшок. А часто буває інше. Слухаю людину. Вона каже таке, з чим я зовсім не погоджуюся. Коли б дивився їй в очі, то не зумів би приховати свою незгоду, вона б відчула і розгубилася, скоротила б мову чи змінила б аргументацію, а коли мені хочеться не збивати її, а вислухати, щоб краще зрозуміти, відвертаю очі і даю людині спокійно виговоритися до кінця. Це буває часто, навіть вельми часто.

— Чого так? — запитує Христинич.

— Того, — відказую, — що я вивчаю контингент політв’язнів. Хочу знати і українців, і литовців, і естонців, і латвійців, і москалів, і євреїв і інших. Це ж непересічні люди. З мільйонів совітських будівників комунізму вони виділилися, тобто не піддалися ідейному забамбулюванню й відважилися піти проти держави. Мені хочеться знати їхні ідейні переконання, рівень інтелектуального розвитку. Це мені важливіше, ніж у кожному конкретному випадку показати свою сильнішу волю чи більші знання. Зрештою, доводжу свою перевагу розумом, але не намагаюся поставити їх нижче від себе своєю волею.

— Так, це все цікаві й складні речі. Згодиться це ще колись чи не згодиться, а знати варто, — зауважує Христинич.

Ми ще не раз поверталися з ним до цієї теми.

Після Христинича познайомився з Володимиром Затварським, чоловіка з темпераментом, різкого, безкомпромісного. Коли, бувало, розповідали, що львівські кадебісти в час слідства до їжі додавали якусь хімію, яка розвивала абулію (безвілля): байдуже ставлення до себе, до справи і до всього на світі, що в такому стані у протоколах попідписували далеко не те, що казали, що хотіли, то він кепкував. Мовляв, шукаєте тепер виправдання, чого вибовтували на слідстві те, що слід було б не виказати. Його колеги по “Об’єднанню” Леонюк, Гасюк і Христинич багато читали. Він не цурався газет і журналів, але на читання дивився як на третьорядну справу, на яку можна тратити час, коли немає ніякої іншої справи. Іншою справою для нього були дискусії з різними людьми, в основному з молоддю зі східних областей України. Він розповідав (і мені найбільше) про підпільну боротьбу, про усілякі конструкції бункерів (криївок), про структури підпільних організацій, про способи конспірації та інші тонкощі партизанської й підпільної боротьби.

Одного приємного сонячного дня, коли вперше стало так тепло, що можна було вийти з барака без куфайки, походити й подихати свіжим повітрям, я наздогнав на трапі Затварського, вдарив долонею його в плече й привітався:

— Здорові були, пане Влодку!

— Добридень, пане Левку!

— Куди вас несуть ваші ноги?

— Не зовсім конкретно знаю, куди саме, але достеменно знаю, що вперед.

— А що, як повернемо на стадіон?

— У мене небагато часу, бо маю готуватися до праці, проте ходімо трохи походимо.

Ми попрямували в бік стадіону.

— О! — вигукнув Затварський. — Ондечки йде Шухевич. Ви вже познайомилися з ним чи ще ні? Він позавчора приїхав з Володимирського централу.

— Ні, ще не познайомився. Ви були з ним знайомі раніше?

— Майже незнайомий. Коли мене привезли в цю зону 1960 року, його хутко забрали й відправили у Володимир. Ми встигли поручкатися — ото й усе. Ходімте, познайомимося ближче.

— Слава Йсусу Христу! Добрий день! — привіталися ми до Шухевича.

— Навіки слава! — відповів Шухевич.

— Пане Юрку, хочу познайомити вас із Левком Лук’яненком. Він юрист зі східної України. Має 15 років.

Шухевич потиснув руку Затварському, відтак мені.

— Чув, — каже, — про вашу організацію в тюрмі. Радий буду тут ближче познайомитися.

— Мені також, — відповів я, — про вас багато доброго розповідали, отже, радий нагоді познайомитися особисто.

— Ви куди прямуєте? — питає нас обох. — Я йду до п’ятого барака. Маю там зустріч.

— Ми йдемо на стадіон.

— Гаразд, до зустрічі!

Ми гречно розпрощалися з надією на скору зустріч.

Територія стадіону була позначена загорожею: стовпчиками, заввишки сантиметрів 60–70, до яких були прибиті поперечні жердки.

На ці жердки зручно спиратися. Коли вийшли з-за барака, то спостерегли у другому кінці трьох в’язнів — що приємно вразило — посправників Затварського, Леонюка, Гасюка й Христинича. Підійшли. Привіталися. Побалакали про повернення Шухевича з Володимирської в’язниці та інші дрібні новини. Затварський подався у своїх справах, а я ще лишився.

— Пане Левку, — звернувся Леонюк,