Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

Пухляков почервонів.

– Понукай мені! Зрозумів, що я сказав? Ось ключі від хати – проведи Лушу додому! А я прочитаю деякі бомаги – і на обід буду теж… Зрозумів, бовдуре?

– Та зрозумів, пане. Аякже! – Він явно був ошелешений такою несподіваною новиною, витріщив очі на Лушу і вже відкрив було рота, щоб ще щось сказати, та побачивши, що лисина судді почала червоніти – а це була явна ознака гніву, знизав плечима: – Як не розуміти?

Наступного дня, вранці, Івась обійшов знайомих чумаків, котрі розібрали на зберігання Хуржикову живність, домовився з ними від імені Катрі, що він тепер забере, а що вони триматимуть до продажу. Потім зайшов до суду.

Пухляков був на місці.

– А-а, запорожець! Заходь, заходь! Бувалим людям я радий! – проголосив він, рукою показуючи на стілець поряд свого столу. – З чим завітав? Кажи!

Доброзичлива усмішка, з якою він зустрів відвідувача, дуже швидко злетіла з його лиця, а голос став сухий, офіційний… Та Івася це не збентежило. За останні два роки він багато чому навчився, а передусім – тримати себе в руках, не тушуватися перед начальством. Тому зразу почав з головного.

– Пане суддя, я прийшов до вас, щоб уладнати майнову справу Катрі.

– А вона тобі хто? – зразу ж перебив його Пухляков.

– Як – хто? Наречена… Ви ж знаєте.

– Але ж вона була замужем за іншим!

– Ну, й що? Була, а тепер вдова… Прийде час – і ми поберемося.

– Отже, наречена? І це твердо?

– Так.

– І чого ж вона хоче?

– Продати землю, що належить їй по спадку від Хуржика.

– Продати землю? – здивувався Пухляков. – Тобто хоче залишити Лубни?

– Так, після того, що трапилося, їй тут робити нічого. Ми поїдемо на південь, до Чорного моря. Там землі не міряно! Я маю право отримати ділянку – вже й місце набачив над Бугом…

Пухляков задумався, почухав свого кирпатого носа.

– Гм… Але ж потрібні бомаги – купчі, дарчі грамоти або заповіт від Хуржика. Вони в неї є?

– Немає, пане суддя. Ви ж знаєте – все згоріло. Тим більше ніякого заповіту Хуржик просто не міг залишити. Не встиг.

Пухляков відкинувся на спинку крісла.

– Якщо немає паперів – то немає й землі!

– Як? – аж кинувся Івась. – Побійтеся Бога, пане суддя! Немає паперів, але ж є свідки. Є запис у церкві про вінчання, нарешті…

– Я знаю… От тільки чи ти знаєш, яка це тяганина! Ти гадаєш, що все це так просто? Сів, написав – і земля Катрина? Е-е, братику, таке діло не так робиться!

Пухляков хитро прищурився, водночас явно чекаючи, що на це скаже Івась. Хлопцеві враз стало душно. Не такий він був простак, щоб не здогадатися, чого жде від нього суддя. Звичайно ж – хабара! Але щоб так зразу, нахабно – не ждав такого. Правда, з Катрею вони обміркували цю делікатну справу – про продаж Хуржикової землі, що після смерті Хуржика та його сина переходила у спадщину його вдові. Розуміли вони, що ніяких паперів не залишилося – всі згоріли, отож буде морока. Катря зразу сказала: без Пухлякова нічого не вийде! Треба підмазати, бо ложка суха рота дере. Івась навіть погодився було. Але тепер, коли відчув крутійство і вимагання, душа його обурилася, збунтувалась, запротестувала. Він аж кулаки стиснув і зблід від напруження. Гнівні слова готові були зірватися з язика – ледве стримався. Досвідчений і хитрий Пухляков відразу спостеріг цю зміну і, випереджаючи вибух, сказав:

– Ти, парубче, думаєш, що Пухляков чогось хоче, вимагає? Та ні ж! Боронь Боже! Просто я думаю: братися мені за це явно безнадійне діло чи ні? Не взятися – жалко вас, молодят, узятися – собі ж гірше: клопоту на півроку. Мороки на рік, а прибутку – кіт наплакав! От і думай, як тут бути…

Івась замислився. Серце його занило, затужило. Справді, все залежить від судді. Якщо станеш дибки проти нього, то вплутаєшся в таку тяганину, що не тільки до весни не виплутаєшся, а й до осені. Тоді – пиши пропало! А Катря ж так надіється, що все владнається до весни, а весною вони виїдуть звідси і знайдуть щастя-долю на нових землях. Стояв би перед ним яничар, то й думки не було б, що робити. Махнув би шаблею або пальнув би з рушниці чи пістоля –