Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

банку за одного дуже поважного, на добрій посаді чоловіка? Йдеться про більшу суму, а тим самим і про інтабулю.

Сама почуваю, які нестосовні ці слова в моїх устах. Боюсь глянути тітці в обличчя, щоб не вичитати з нього вирок для себе. Але все одно вироку мені не уникнути.

— Ні.

— Чому ні? — Німію одразу і відчуваю: ось-ось вибухну плачем. — Це дуже поважний чоловік… чесний… Інтабуля — то тільки формальність.

— Та що ти кажеш? Справді є ще десь на світі чесні люди? — глузує моя тітка.

Ковтаю сльози й не відповідаю.

— Ну… ну… що то за ананас, який навіть у тебе протекції шукає?

Могла я надалі зберегти гідність мовчанки, але чорт спокусив мене, і я прихапцем викинула з себе:

— Це мій наречений… доктор Мажарин…

Сказала й відразу сіла з великого виснаження. Чи це була прелюдія смерті? Можливо, але в мене не було інших почуттів, крім бажання жити. Весь мій розум, вся моя свідомість, всі добрі і злі сили моєї волі були скеровані тільки на одне: рятувати Севера.

Я готова була впасти тітці до ніг і цілувати її заяложені пантофлі, щоб вона тільки подала нам свою допомогу. Я ладна була дати в оренду себе, своє тіло, своє здоров'я, всю молодість, все, крім серця, щоб тільки роздобути оті прокляті дванадцять тисяч, але живий товар за наших умов не цінився так високо.

Я хотіла за поруку, за тих дванадцять тисяч (це ж жодна даровизна з боку тітки Клавди!) зобов'язатись забезпечити тітці до самої смерті достатнє, спокійне, затишне життя, навіть коли б ми обоє з Севером мусили недоїдати. Цю думку висловила я вголос.

Тітка Клавда розсміялась, навіть шкіра їй на шиї затрусилась, як у старого трухана.

— Спокійне… спокійне життя! Що за ідіотизм! А то знала, що сказати! А то мені подобається! Та я, тримбулько, як маю починати спокійне життя… то краще мені відразу собі похорон замовити… Та я тому і живу ще на цьому божому світі, що псую вам нерви, що бог якийсь клопіт дає! Ой, не знаєш ти своєї тітки… не знаєш…

Світ мерехтів мені від сліз, що самі чогось, чудні, лізли на очі. Тітка не помічала їх, і це добре.

Тітка Клавда запалила люлечку і заходила по хаті з руками на спині (цей самий рух мав і татко — невже це спадкове?).

— Кажеш, заміж збираєшся, — запитала мимохідь, а потім ніби забула про мене і за своєю звичкою почала розмовляти з собою: — А то мені подобається! Забаглось Катерині хлопа («Чи це дійсно можливо, що тітка Клавда була колись молода і не говорила брутальностей?» — запитую сама себе) — куди по допомогу? До тітки! Прибігла сюди заплакана, задихана, непритомна: «Хай тіточка щось радить… хай тіточка щось придумає… хай тіточка щось комбінує, щоб він не догадався, що ми банкроти…» Ага, меблі! «Добре, — кажу дівці на розум, — добре, я тобі допоможу, умеблюєш собі три кімнати, як сама схочеш, але за те я теж хочу щось мати. Розумієш?» — «Розумію, — каже та, — погоджуюсь на процент, який самі собі тіточка визначить…»

Чи не ідіотка? Я потребую процента від тебе? Дівонько, таж я маю більше процента від процента, ніж ти капіталу!

Але хочу при тому інтересику трохи собі нерви розрухати, хочу трошки забави мати за свій труд. Ай… ай… так було все добре обчислено… так ладненько придумано… так майстерно лапка була наложена на мишку… а та ідіотка все мені попсувала… Вона має чоловіка, він має жінку з меблями, які не потребує сплачувати. А що я з того маю?

А ця (ніби я!) знову собі: допоможіть нам, бо ми любимось! Га, як любитесь, то любіться безсрібниками, як голуби… або любіться платонічно, чому ні! Їм зараз потрібно ліжка для любові… А то мені подобається — покровителька закоханих… гі… гі… гі… А може, я сама хочу ще кохатись? Може, я сама хочу за свої грошики якого ладного хлопчика купити собі? Ге? А може, і я хотіла колись з кимось бути щаслива і не мала до кого побігти за порадою?

Дикі претензії! Помагай їм, бо вони любляться! А хто ж мені допомагав, коли я любилась? Не знаєте? Чи, може, вам здається, що тітка Клавда завжди була така зморшкувата, мов печене яблуко? Не знаєте ви тітки Клавди… не знаєте…

Виходжу, а тітка навіть не помічає, що говорить сама з собою, і тішиться тим знаменито.

На вулиці заступає мені дорогу якесь дівчатко з синеньким носиком. Пропонує фіалки, недорогі і пахучі. Може, візьму всі? Вже вечоріє, а вона хотіла б завидка додому прийти. Де живе? Називає місцевість. Сліпий випадок хоче, що це саме в нашій з Севером околиці.

Беру всі, даю останніх шістдесят сотиків, які маю при собі. Відношу фіалки таткові на могилу. Могила ще не зовсім впорядкована після зими. Посередині запала видолина з останками розмоклих стрічок. Стає прикро. Тепер уже вірю, що татко помер. Та запала видолинка посеред могили переконала мене. Кладу фіалки на могилу, обтулюю їх вогкою землею. Пізніше пересаджу сюди кілька кущиків пармських фіалок.

Дома не маю сили з кимось зустрітись. Заходжу кухонними дверима. Роздягаюсь-таки в кухні.

Мариня, яка все бачить і більше розуміє, ніж мої освічені сестрички, водить по мені виразно співчутливими очима.

Ось хто мій приятель! Як радо виплакалася б я на грудях цієї Марині, оцього мого єдиного й найвірнішого приятеля, — але як можу зробити це я, паннунця?

— Мариню, — запитую і дивлюсь їй просто у вічі, щоб вона могла зрозуміти і те, чого я не скажу, — скажи мені, але так, по щирості, чи… то довго болить?

Мариня силкується дивитися бадьоро. Ах, у дитинстві завжди з таким виразом подавала мені гіркі ліки. Добре, шляхетне серце.

— То тільки зразу так, що, здається, скочив би чоловік з моста у воду… А потім уже не болить.

— Не вірю тобі, Мариню…

Бачу, як Марині темні щоки наливаються вишневим кольором.

— Я тобі правду говорю, Славуню, пізніше таки неправду не болить уже, але біда в тім… так воно вже є… що і того не любиш, і другого полюбити не можна. Роки іноді минають, трапляються тобі і кращі, і ліпші люди, а серце мов замерло. Таке зі мною було, і так воно вже лишилось…

— Але Василюшка хотів женитись на тобі, а ти його не хотіла. Чи тому, що розпиячився?

— Ні, не тому. Любов не розбирає… пияк чи злодій, але мала я таку