Джо Аберкромбі - На лезі клинка

озброєні, а тому лорд-маршал Бурр попросив розпалити кузні, щоб забезпечити їх спорядженням.

Це було не зовсім так, але відколи Веста призначили у штаб маршала, він практично облишив спроби казати кому-небудь цілковиту правду. Так справа ніколи не рушала з місця. Тепер він поєднував улесливість, гнів, відверту брехню, скромні прохання та завуальовані погрози, і неабияк просунувся у розумінні того, яка тактика найефективніша з тими чи іншими людьми.

На жаль, він досі не знайшов потрібного підходу до майора Валлиміра, очільника королівських арсеналів. Те, що вони були рівні у званні, тільки ускладнювало ситуацію: він не міг просто так залякувати його, але водночас не міг змусити себе благати.

Ще й більш од того: у сенсі соціального становища їх розділяла прірва. Валлимір належав до старого дворянства, до впливової сім’ї, і був страх яким пихатим, а в порівнянні з ним Джезаль дан Лютар здавався скромним, самовідданим хлопцем. А цілковитий брак досвіду на полі бою все тільки погіршував: намагаючись його компенсувати, Валлимір поводився вдвоє нахабніше. Вказівки від Веста, нехай їх і передавав сам маршал Бурр, зустрічали з такою ж радістю, так ніби їх виголошував смердючий свинопас.

Сьогоднішній день не став винятком.

— Квоти на цей місяць виконано, майоре Весте, — мовив Валлимір, глумливо виділивши його ім’я, — а тому кузні зачинено. Крапка.

— Мені так і передати лорд-маршалу?

— Озброєння рекрутів лежить на плечах лордів, до яких вони належать, — педантично процитував він. — Я не можу відповідати за те, що вони не виконують власних зобов’язань. Це просто не наша проблема, майоре Весте. Можете так лорд-маршалу і передати.

Постійно одне й те саме. Туди-сюди: від штабу Бурра до різноманітних продовольчих відомств, потім до командирів рот, батальйонів і полків, до магазинів, розкиданих по Аґріонту й місту, до арсеналів, бараків, стаєнь, до доків, де солдати разом зі своїм спорядженням почнуть відбувати всього за кілька днів, до інших відомств, і так безкінечно. Проходиш купу миль, а результатів як кіт наплакав. Щовечора він каменем падав на ліжко, щоб за кілька годин знову встати і почати все спочатку.

Його завданням як командира батальйону було боротися з ворогом мечем. Як офіцер штабу, він, мабуть, повинен був воювати паперами зі своїми — робота радше для секретаря, ніж солдата. Він почувався людиною, яка штовхає на гору величезний камінь. Тужишся-тужишся, і все без пуття, проте не зупиняєшся, бо інакше камінь тебе розчавить. Тим часом пихаті виродки, які знаходяться в такій же небезпеці, сидять поряд на пагорбі, примовляючи: «Ну, це ж не мій камінь».

Він тепер розумів, чому під час війни у Гуркулі солдатам інколи не вистачало продовольства, чи одягу, чи возів, щоб перевозити запаси, чи коней, щоб тягнути вози, чи будь-яких інших доконче необхідних речей, необхідність яких можна було легко передбачити.

Вест нізащо не дозволить, щоб таке трапилося через якийсь його недогляд. І тим паче не дозволить, аби люди гинули через нестачу зброї. Він знову спробував заспокоїтись, але його голова боліла щоразу сильніше, а голос аж ламався від натуги.

— А якщо ми застрягнемо в Енґлії з юрбою обідраних, неозброєних, незабезпечених селян, то що тоді, майоре Валлиміре? Чия це тоді буде проблема? Звісно, що не ваша! Ви так і будете стовбичити тут у компанії своїх холодних кузень!

Не встиг Вест закінчити, як зрозумів, що зайшов надто далеко: чоловік вмить розгнівався.

— Як ви смієте, сер! Ви ставите під сумнів мою особисту честь? Мій рід дев’ять поколінь служив у Королівському полку!

Вест потер очі, не знаючи, сміятися йому чи плакати.

— Я жодних чином не сумніваюся у вашій мужності. Повірте, це те не, що я мав на увазі. — Вест спробував поставити себе на місце Валлиміра. Він не знав, якого тиску зазнавав цей чоловік: може, йому хотілося командувати солдатами, а не ковалями, може… ні, це нічого не дасть. Валлимір був паскудою, і Вест його ненавидів. — Це не питання вашої честі, майоре, або честі вашої сім’ї. Це питання нашої боєздатності у часи війни!

Очі Валлиміра зробилися мертвотно-холодними.

— З ким ти взагалі розмовляєш, брудний простолюдине? Всім своїм впливом ти завдячуєш Бурру, а хто він такий, як не простак з провінції, якому поталанило піднятися по службі? — Вест моргнув. Він, звісно, здогадувався, що про нього говорили за його спиною, але зовсім інша річ почути це на власні вуха. — І що буде з тобою, коли Бурра не стане? Га? Що станеться, коли ти втратиш його захист? В тебе нема ні крові, ні сім’ї! — Губи Валлиміра скривились у холодній посмішці. — Окрім, звісно, тої твоєї сестриці, а вона, як я чув…

Вест рвучко наблизився до Валлиміра.

— Що? — гаркнув він. — Що ти сказав?

Певно, його вираз був по-справжньому страшним: він побачив, як обличчя Валлиміра полотніє.

— Я… Я…

— Гадаєш, Бурр піде за мене на війну, ти йобана худобино?

Він не помітив, як зробив ще крок вперед, і Валлимір позадкував до стіни, сіпаючись вбік і підносячи руку, так наче хотів захиститися від удару. Вест хотів схопити малого виродка і трусити його, поки не відлетить його довбешка, але заледве стримав себе. А його власна голова пульсувала і розколювалась. Здавалося, що очі от-от повилазять з орбіт. Він зробив кілька розмірених, глибоких вдихів носом і до болю стиснув кулаки. Гнів поволі відступив і вже не загрожував запанувати над його тілом. Тепер він лише пульсував, стискаючи груди.

— Якщо тобі є що сказати про мою сестру, — тихо прошепотів він, — то кажи. Кажи просто зараз. — Він обережно опустив свою руку на ефес шпаги. — І ми владнаємо наші проблеми за стінами міста.

Майор Валлимір ще більше зіщулився.

— Я нічого не чув, — прошепотів він, — ні слова.

— Ні слова.

Вест затримав погляд на його блідому лиці ще на мить, а тоді відступив.

— А тепер чи не міг би ти відчинити для мене кузні? На нас чекає багато роботи.

Валлимір на мить закліпав.

— Звичайно. Я подбаю, щоб горни негайно розпалили.

Вест крутнувся на підборах і попростував геть, знаючи, що Валлимір свердлить його спину ненависним поглядом, знаючи, що він лише погіршив і без того кепську ситуацію. Ще один ворог серед знаті. Найбільше його мучило те, що Валлимір був правий. Без Бурра йому, вважай, кінець. У нього не було сім’ї, окрім тої його сестриці. Чорт забирай, як же болить голова.

— Чому я? — бурмотів він собі під ніс. — Чому?

Сьогодні ще потрібно було зробити купу роботи, якої вистачило би на цілий день, але Вест уже більше не міг. Його голова боліла