Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

23.3

 

– Треба повернутися, – гнув своє Геданіот. – Почекаємо трохи… Хоча б поки прийде твій… друг. Якщо його, звичайно, ще не перетворили на добриво.

– Відвернути їхню увагу? – запропонував гвардієць, вказуючи на свій «баласт». – Та жартую я, жартую! Можна пройти вздовж річки з того боку, пошукати брід…

Геданіот презирливо пирхнув, Лін теж ця ідея не сподобалася.

– Я… Ой! – Одна з квіток відчутно вкусила її за палець. – Я чекатиму Карі! – і дівчина приєдналася до підлітка на мосту.

За нею прийшли інші.

Марк присів і почав підкликати рослини.

– Киць-киць-киць… Тю-тю-тю… Гулі-гулі… Нях-нях-нях…

Лін махала ногами над водою і дивилась на сонячні відблиски. «Наречений» прилаштувався поряд.

– Хотілось би продовжити нашу останню розмову, – промовив неголосно.

– Ту, коли ти летів шкереберть? – скептично запитала вона.

Геданіот не піддався на провокацію. Зі звабливою посмішкою, здатною звести з розуму не тільки будь-яку принцесу, а й її матір, бабусю, прабабусю і підсліпуватого дідуся на додачу, він обійняв Лін за плечі і схилився до її вуха:

– Я запам’ятав зовсім іншу зустріч, – почав палким шепотом. – Знаєш, мені раптом дещо відкрилося… Раніше я вважав, ніби після весілля закінчиться якщо не моє життя, то свобода, а зараз зрозумів – навіть без ритуалів ти полонила моє серце…

– І коли ж на тебе зійшло це приголомшливе осяяння? – не змінюючи тону, поцікавилася вона, міркуючи, до чого вся ця розмова. У несподіваний спалах кохання Лін точно не вірила. – Подружки під рукою закінчилися? Вирішив заснувати тут колонію для тих, хто боїться йти через те поле?

– Ти вважаєш мене особистістю, а не продовженням короля Гартона, – серйозно пояснив принц.

І потягнувся губами до її губ.

Дівчина, придушивши посмішку, відвернулась. Це не завадило Геданіоту впитися поцілунком їй у шию. Відповісти гідно Лін не встигла.

Позаду пролунало збентежене, але наполегливе покашлювання, яке перейшло в безвихідне:

– Кхе-кхе! Принце… брате, там цей!.. Повертається! З цими!..

«Жениха» як вітром здуло.

«Він же не міг злякатися? Не та людина. То в чому річ?» – подумала Лін і вголос повторила:

– Що таке? Любов пішла, а з нею і рішучість?

І отримала сповнену гідності відповідь:

– Не хочу вкотре вислуховувати проповіді про мою негідну поведінку до весілля, яке, цитую, «не факт, що буде». Тебе твій божевільний не-людь теж обмежує своїми поняттями про пристойність? Коханців розігнав, нареченого не підпускає… Імператор йому доплачує за дотримання норм моралі?

– Ні, Карі робить це по доброті душевній. Глянь, доріжка розчистилася! – Несподівано Лін помітила, що з гвардійцем щось не так: – Марку, тобі одного мало? Відпусти його негайно!

– Не можу, – придушено прохрипів той, утримуючи на кожній руці по дитині. – Воно вкоренилося!

Поблизу маленька рослина трохи схожа на незвичайний соняшник: ніжно-блакитні пелюстки обрамляли кругле дитяче личко, від стеблинки-тулуба відходили два довгих листка з зазублинами на кінцях, що нагадували пальці, а коротеньке коріння намертво вп’ялось у шкіряну куртку Марка. Як відокремити дитинча, не пошкодивши йому «ніжки», ніхто не знав.

– Роздягайся! – зажадала Лін, переконавшись у марності всіх спроб.

– Прямо тут? – глузливо перепитав гвардієць.

– Не смішно! – розсердилась вона. – Он його батьки підходять. Зараз спитають: «А чи не подарувати вам дитину?» і зроблять тебе багатодітним татусем! Я поки іншого потримаю.

Марк неохоче підкорився. Обережно витягнув руку з одного рукава, спробував те ж саме зробити з другим… і виявилося, що коріння проникло навіть у тканину його сорочки.

Гвардієць охнуть не встиг, коли Геданіот легким рухом ножа обкраяв йому рукав вище ліктя і хвалькувато поцікавився:

– Так краще?

Дитинча, опинившись на землі в купі ганчір’я, швидко витягнуло всі свої численні корені і затишно влаштувалося на руках-лисках однієї з дорослих рослин, які прийшли з метаморфом.

– Маленький Кікі вам не заважав? – мелодійним жіночим голосом запитала «мама»-квітка.

– Ні, – прошепотів Марк, вражено дивлячись на прекрасне юне обличчя, що визирало з пишних мереживних пелюсток.

Вона продовжувала:

– Мене звуть Шті, а це мій брат Шо. Шибеники, яких ви бачили, – діти нашого племені. Малюки не хотіли вас образити, світла принцесо і доблесний принце. До нас нечасто забрідають люди… Чомусь всі спішать до дівчинки, яка творить дива. Її вважають богинею… Прошу, ходімо до нашого села. Ми послали гінця, і там напевно підготувалися до урочистої зустрічі.

«Чоловіча» рослина мала віночок з коротших і товстіших пелюсток, а також хриплуватий бас.

– Ми з сестрою з радістю приймемо довгоочікуваних гостей у нашому домі. Діти більше не набридатимуть. Ласкаво просимо до Сонячного світу! Прошу вас, ходімо!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍