Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

взагалі хтось є. Ба більше, у нас є вдосталь паперу, а ще вуглинка, щоб робити відмітки: ми рахуватимемо кроки до кожного повороту і, як будемо йти, намалюємо карту.

— То хай так і буде, — зголосився слуга. — Але це означатиме, що нам ще раз доведеться пообідати рибою і крабами та провести ніч на землі. А якщо ми швиденько подамося вглиб острова, то, може, вже їстимемо із золотих тарілок і спатимемо в золотих ліжках, їй-бо! — голос його гарячково забринів. — Ви тільки-но уявіть собі, пане, ми вдвох станемо якимись із біса богами! Ми з їхніми дівками наробили б собі боженят і щотижня ласували б новенькими! Присяй-бо, та ця посада набагато краща, ніж оте мізерне Балтиморове святенництво! Та я б із самим Папою Римським не помінявся б місцями!

— Це од нас нікуди не втече, — сказав Ебенезер. — Проте ми можемо здибати чудовиськ або диких індіян, які з'їдять нас на обід. Я так гадаю, що було б розумніше дещо тут роздивитися, взнати, що й до чого: що значать декілька днів для безсмертних богів?

Поміркованість цього плану була очевидною; хоч як Бертрану і хотілося не відкладати бодай на один день можливість стати божеством, йому аж ніяк не кортіло стати поживком для канібалів чи драконів — існування і тих, й інших викликало б у нього сумніви у Лондоні, але не тут, — отож він, хай і без особливого піднесення, одразу пристав на цю пропозицію. Вони знову спустилися на берег, позначили місце, звідки вирушали, встромивши в землю кілка, до якого прив'язали шматок тканини, що відірвали від Бертранової сорочки, і попростували на північ уздовж берега. Ебенезер на ходу лічив кроки.

Він не нарахував і двох сотень, як Бертран вхопив його за руку.

— Отамо! — прошепотів він. — Гляньте-но туди!

Вони стали мовчки. З-за поваленого дерева, що лежало неподалік попереду них, долинав якийсь звук, що від нього волосся ставало дибом: це був напівстогін, напівспів, монотонний і позбавлений мелодії, скорботний і дикий.

— Треба тікати! — прошепотів Бертран. — Це одна з цих потвор!

— Ні, — сказав Ебенезер, хоч у нього мороз поза шкірою пішов. — Це ніяке не чудовисько.

— Ну, то тоді голодний дикун; ну ж бо!

До них знову долинув стогін.

— Мені здається, що то крик болю, а не голоду, Бертране. То якийсь неборака лежить там, придавлений отією колодою.

— А хай його Бог рятує! — вигукнув слуга. — Якщо ми підійдемо ближче, його приятелі накинуться на нас іззаду і зжеруть.

— Невже ти так легко відмовляєшся від своєї посади? — почав піддражнювати Ебенезер. — Що ж ти за бог такий, якщо не прийдеш на поміч тому, хто поклоняється тобі?

Жалібний голос рознісся втретє, і хоч слуга був такий нажаханий, що стояв, боячись поворухнутися, Ебенезер підійшов до поваленого дерева і, перехилившись, зазирнув за нього. Там на піску долілиць лежав голий чорношкірий чоловік із зв'язаними зап'ястками та щиколотками; спина його була вся в смугах загоєних шрамів від батога, а з багатьох порізів і подряпин на його ногах на пісок скапувала кров. Це був високий, жилавий чоловік у розквіті літ, але, видима річ, дуже виснажений; шкіра його була мокра, слід від крові тягнувся від того місця, де він лежав, аж до води. І саме тоді, коли Ебенезер подивився на нього згори, він, гадаючи, що за ним ніхто не стежить, неймовірним зусиллям припідняв голову і поновив стогін, наспівуючи щось своїм монотонним голосом своєю дикунською мовою.

— Ходи-но сюди! — гукнув поет до Бертрана та переліз через колоду. Негр перевернувся на бік і, зіщулившись, притиснувся до стовбура дерева, озираючи новоприбульця диким поглядом. Хлоп мав гарну поставу, високе чоло і вилиці, масивне надбрів'я нависало над його великими білими очима, ніс був приплющений, а голова — вибрита майже наголо й уся пошрамована, так само як і щоки, чоло та плечі, маючи вигляд якогось дивного малюнка.

— Святий Боже! — скрикнув Бертран, побачивши його. Очі чорношкірого повернулися в його бік. — Та це ж справжнісінький дикун!

— Його руки зв'язані ззаду, і він поранився, переповзаючи через каміння.

— Тікайте тоді! Він нізащо нас не дожене!

— А от і ні, — сказав Лауреат і, повернувшись обличчям до мурина, голосно та розбірливо сказав: «Дозволь-мені-розв'язати-мотузки».

У відповідь пролунала якась чудернацька тарабарщина; чорношкірий явно чекав, що вони його вб'ють.

— Ні, ні, — став заперечувати Ебенезер.

— Прошу вас, не робіть цього, паночку! — сказав Бертран. — Щойно ви звільните його, як цей лиходій на вас накинеться! Чи ви гадаєте, що ці дикуни щось знають про вдячність?

Ебенезер знизав плечима.

— Вони, напевно, знають про те не менше, ніж дехто інший. Хіба ж його не викинули так само, як і нас, у море, на погибель, і він добрався до берега лише завдяки своїй силі? Я-Поет-лауреат-Меріленду, — виголосив він, звертаючись до мурина. — Я-не-завдам-тобі-ніякої-шкоди.

Аби це довести, він помахав дрючком, немов збираючись ним вдарити, але натомість переломив його через коліно та викинув геть, хитаючи головою й усміхаючись. Він вказав на Бертрана та на себе і, сердечно обійнявши однією рукою слугу за плече, сказав:

— Цей-чоловік-і-я-друзі. Ти, — він по черзі вказав на всіх трьох, — також-будеш-нашим-другом.

Чоловік, здавалося, досі боявся, але в очах його можна було прочитати радше підозру, а не жах. Коли Ебенезер через силу примусив себе зайти позад нього, аби визволити йому руки, а Бертран, за наказом хазяїна, нехотя взявся розплутувати мотузки, що зв'язували ноги, чоловік заскімлив.

Ебенезер поплескав його по плечу.

— Не бійся, друже.

Довелося трохи попотіти, розв'язуючи мотузки, оскільки вузли порозбухали від води, а бранець, намагаючись розірвати, міцно затягнув їх.

— Як по-вашому, чий це в'язень? — запитав Бертран. — Як на мене, то це один з тих, кого мали принести в жертву, як ото ви мені розповідали, кого мешканці золотих міст використовують замість грошей під час шабату.

— Може бути, що й так, — погодився поет. — Його поневолювачі мають бути кебетними людьми, а не якимись дикунами, інакше вони ніколи не сплели б такі гарні й міцні мотузки та не позав'язували б їх так хитромудро. Можливо, він втік, коли вони його тягли, щоб забити; а може, він призначався якомусь морському богові. А чорти