Мирослава Горностаєва - Астальдо

— Здається, що він не зовсім безнадійний, — обережно мовив Фіндекано, — твій брат плакав щиро…

— Він себе оплакував, — мовив Майтімо змученим голосом, — я втомився від усього цього, віриш? І покинути не можу цих трьох шаленців — пропадуть. Морьо, щоправда, уже виправляється, але парочка з Аглонової Твердині є моїм вічним болем — як відрубана правиця… Татко погубив їх… Погубив, сам того не бажаючи… Він, тільки він міг тримати їх на шворці, немов мисливських псів… А що він з них виховав — ти бачив. Тієлкормо трохи кращий, але і він… Я навіть трохи шкодую, що довго нема війни — їм явно нікуди подіти силу.

Фіндекано побув в Гімрінгу ще місяць. Майтімо припрохував його зостатися на зиму, але князь Дор-Ломіну вважав, що і так помандрував достатньо. Його непокоїло мовчання Неврасту — Фіндекано намагався зв’язатися з братом через палантир Гімрінгу, але куля Феанаро залишалася молочно-білою. Потрібно було їхати — і, можливо, навідати Невраст.

Проводжати його виїхали всі Феанаріони, окрім Куруфінве, котрий і досі перебував на порубіжжі. Фіндекано прихитрився за місяць ні з ким не посваритись — навіть Моріфінве якось підійшов до нього і пробурмотів подяку за вміло виправлену помилку в стосунку до Кгазад. Наугрім були дуже гордовитими і запальними — якби Дварфін здогадався, що став посміховиськом, то зв’язок з Белегостом було б втрачено навіки.

Азаггал охоче спілкувався з давнім знайомим, старанно обходячи в розмовах те, що сталося того вечора. Але проводжати не поїхав — Наугрім боялися коней. Зате Тьєлпе проводив свого нового друга разом з усіма аж до смуги нічийної землі поміж Дортоніоном та Доріатом, через яку Ельдар потрібно було гнати щодуху.

Фіндекано ніжно розпрощався з усіма, навіть з Тієлкормо, котрий мило усміхнувся родичу. У Мисливця, як звали Туркафінве позаочі, вистачало розуму, принаймні, не дратувати Руссандола. Нолофінвіон ще раз висловив побажання побачити всіх сімох братів — з Куруфінве включно — в Ломіоні, і торкнув коня, в’їжджаючи під тінь Еред-Горгороту.

***

Зими в Гісіломе були теплішими, ніж у Гімрінгу. Тому, по своєму приїзді, Фіндекано ніби повернувся в багряну димку осені. Він переговорив з батьком — в Ейтель-Сіріоні було спокійно. Але Невраст мовчав.

Якось увечері до книгозбірні, де збавляв вільний від військових вправ час Фіндекано, вбіг воїн, котрий чергував біля палантиру. Фіндекано запровадив такі чергування на той випадок, коли хтось з родичів вийде на зв’язок раптово, не в призначений для того час. Воїни чергували охоче — біля палантиру завжди лежало кілька книг, зшитки недописаних віршів, гусячі пера, і стояли пляшечки з атраментом.

— Невраст, — доповів воїн, — Невраст на зв’язку… Ясна панна Арельде бажає говорити…

Фіндекано підхопився з місця. Його сестра говорила по палантиру тільки опісля Туракано, оповідаючи про життя-буття племінниці Ітарільде, якій замінила матір. Ніколи вона не кликала Фіндекано просто так — порозмовляти. В збуреному розумі Астальдо одразу ж промайнула жахлива картина — Віньямар в облозі, Туракано мертвий, сестра на чолі оборонців твердині… За скільки днів кіннота домчить до побережжя в обхід трясовини? Вже обраховуючи шлях, молодий воєвода вбіг до кімнати, де стояв палантир.

З глибин магічної кулі на нього дивилася Арельде — як завжди вбрана в біле, спокійна і розважлива.

— Що сталося, сестричко? — спитав Фіндекано стривожено.

— Нам потрібно порадитись, старший брате…

— Принаймні, орки не обложили Віньямар?

— Та як би вони сюди потрапили — хіба що обхідним шляхом… На це у тварей не вистачить розуму… Не в тому річ… Фіндекано, потрібно, щоб ти приїхав — і то негайно. Я говорила з батьком, він уже виїхав з Ейтель-Сіріону…

— Та що трапилося?

— Ми покидаємо Віньямар…

— Тобто?

— Ми взагалі йдемо з Неврасту.

— Як — ідете?

— Я не можу довго говорити, Турондо неподалік… Приїзди, благаю…

Палантир згас… Фіндекано довго дивився на молочно-білу кулю, тоді гукнув Анта і почав віддавати розпорядження.

Спершу він хотів почекати батька, але Арельде так наполягала на приїзді, що Фіндекано вирішив таки вирушити сам. Оскільки військової допомоги Віньямар явно не потребував, то Астальдо вирушив у супроводі лише Анта та своєї вірної четвірки. Вони мчали, ніби листя в бурю, і швидко досягли побережжя.

Море… Астальдо лише тепер зрозумів, як він нудьгував за морем… Всі ці роки він не знаходив часу побувати на побережжі, і лише нині… Воно співало, море, свою прадавню пісню, і Фіндекано мимоволі позирнув на Захід, туди, де зосталися його дитинство і юність.

Білі стіни Віньямару виросли перед ними несподівано… Туракано облаштувався на прибережних скелях, а для будівництва використовував мармур… Місто нагадувало Тіріон, маленький, іграшковий Тіріон, якимось чином перенесений до моря.

І місто було майже порожнім…

Покинуті будиночки передмістя сумно дивилися на приїжджих запилюженими вікнами. В самому місті заселеною була лише цитадель і кілька вуличок поруч. На вулицях траплялися лише воїни і зовсім мало жон…

Лучники князя Дор-Ломіну дивилися на все це очима, круглими від здивування. Фіндекано перебирав подумки всі можливі причини подібного. Якась незнана пошесть… Ельдар ніколи не хворіли, але ж хворіють тварини, рослини… Може Морінготто напустив на Віньямар якусь заразу? Але ж тоді Арельде мала його попередити… Туракано розсварився зі своїми Синдар та Фалатрим? Але в місті і Нолдор ледве третя частина… Де жони, де діти? Та що ж тут коїться, врешті решт…

Прибулих зустріла сама Арельде… За обіднім столом окрім неї була присутня лише Ітарільде — гарнесенька юна Ельде, до болю схожа на загиблу Еленве. Вона не забула Фіндекано і пригорнулася до нього з радісним смішком. Поївши, Арельде відіслала племінницю і попрохала Фіндекано, щоб той відпустив і лучників і зброєносця.

— Арельде, де Туракано? — не витримав Астальдо, коли вони зосталися самі, - не муч же мене…

— Брат приїде увечері, - відповіла дівчина, — у нього справи за містом. Це навіть добре, що я зустріла тебе першою.

— Куди поділися Квенді Віньямару?

— Я ж говорила тобі — ми покидаємо Невраст…

Фіндекано опустив вії. Він нічого не розумів.

— Ти був у Фінарато? — спитала Арельде, — ти чув про видіння? Нібито йому являвся Вала Ульмо? І велів будувати Нарготронд… І начебто Вала Ульмо являвся і Турондо…

— Чув, і давно… Ще батько говорив мені під час Дагор Аглареб… Що Турондо хоче покинути Невраст і збудувати місто в потаємній долині. Тільки він не мовив нічого про явлення Вали… Просто — «Туракано мав видіння»… Я ще здивувався: Туракано і видіння це несумісні речі… І Фінарато щось подібне оповідав…

— Але місто побудоване, старший брате…