Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

з-поміж усіх інших, то ми звикаємо мати все, чого бажаємо. Хіба з вами такого не було? Як такі люди, як ми з вами, можуть не відчувати своєї сили?

Алма задумалась, чи має він рацію.

Звісно, що має.

Батько залишив їй усе своє майно, обділивши всіх решта. Він забороняв їй покидати Білий Акр не тільки тому, що потребував її, раптом збагнула вона, а й тому, що любив. Алма згадала, як він садовив її собі на коліна, коли вона ще була маленькою, й розповідав їй усілякі химерні історії. Згадала, як він сказав:

— А по-моєму, та, що лицем не вдалася, вартує десятка красунь.

Їй згадався той бал пізнього вечора в Білому Акрі, 1808 року, коли італійський астроном склав із гостей живу картину небес і повів їх у чудесний танець. Її тато — Сонце, центр усього — вигукнув через цілий Усесвіт:

— Знайдіть дівчинці місце! — й підштовхнув її вперед.

Алмі вперше в житті спало на думку, що то, мабуть, не хто інший, як він, Генрі, встромив того вечора їй до рук факел, довіривши тримати вогонь, випустивши її, мов ту прометеєву комету через моріжок у широкий білий світ. Більше ніхто не посмів би дати дитині вогонь. Більше ніхто не дозволив би їй долучитися до танцю.

Завтра Вранці тим часом продовжував.

— Мій тато завжди вважав мене кимось на кшталт пророка.

— Ви теж себе ним вважаєте? — запитала вона.

— Ні, — відповів Завтра Вранці. — Я знаю, хто я такий. По-перше, я рауті. Оратор, як і мій дід. Я супроводжую воїнів і підбадьорюю їх співами. Мій народ зазнав чималих страждань, і я спонукаю їх знову зібратися з духом — але в ім’я Єгови, бо новий бог могутніший за наших старих богів. Якби це було не так, Алмо, весь мій народ був би досі живий. Ось що я проповідую: могутність. Я вважаю, що повідомляючи звістку про Творця й Ісуса Христа на цих островах, треба діяти не лагідно й переконливо, а сильно й рішуче. Ось чому я домігся успіху там, де інші зазнали невдачі.

Він розповідав про це Алмі доволі безтурботно. Так, ніби тут і говорити не було про що.

— Але це ще не все, — сказав він. — Колись вірили в існування таких собі посередників — посланців між богами й людьми.

— Таких, як нинішні пастори? — перепитала Алма.

— Маєте на увазі, як преподобний Веллс? — усміхнувся Завтра Вранці, знову глянувши на вхід у печеру. — Ні. Мій батько — добра людина, але я зараз говорю трохи про інше. Він не божественний посланець. Я маю на увазі не пастора. А… як би це його краще назвати?.. Гінця. Раніше ми вірили, що кожен бог має свого гінця. Коли ставалася біда, таїтянці благали тих гінців про допомогу. «Прийдіть у світ, — молилися вони. — Прийдіть на світло й допоможіть нам, бо тут війна, голод і страх, і ми страждаємо». Гінці не належали ні одному світові, ні другому — вони рухалися між ними.

— То ви вважаєте себе гінцем? — знову спитала Алма.

— Ні, — відповів Завтра Вранці. — Гінцем я вважав Емброза Пайка.

Він тут же обернувся до неї після цих слів — його обличчя, всього лиш на мить, скривилося від болю. Алмі стиснулося в грудях, їй довелося докласти всіх сил, щоб не втратити самовладання.

— Ви теж його так сприймали? — запитав він, пильно вдивляючись їй в лице в пошуках відповіді.

— Так, — відповіла вона.

Нарешті вони дійшли до цього. Нарешті дійшли до Емброза.

Завтра Вранці кивнув — здавалось, йому впав із душі тягар.

— Він, знаєте, міг чути мої думки, — сказав він.

— Знаю, — кивнула Алма. — Він умів таке робити.

— Він хотів, щоб я слухав його думки, — додав Завтра Вранці, — але я не маю такого вміння.

— Так, — сказала Алма. — Я розумію. У мене теж його нема.

— Він бачив зло — як воно клубочиться. Він так і пояснював мені, що зло — це темні клубні. Він бачив смерть. І добро теж бачив. Хвилі добра довкола деяких людей.

— Я знаю, — сказала Алма.

— Він чув голоси мертвих. Чув мого брата, Алмо.

— Так.

— Казав мені, що якось уночі зміг почути світло зірок, але тільки тієї одної ночі. Він засмутився, що більше ніколи його не почує. Думав, що коли б ми з ним удвох спробували послухати, з’єднавши свої розуми, то почули б їхнє послання.

— Так.

— Він жив на світі в самотності, Алмо, бо другого такого, як він, не було. Ніде так і не знайшов собі дому.

Алмі знову стиснуло в грудях — від сорому, вини й жалю. Вона стиснула долоні в кулаки й притисла ними очі. Тільки не плакати. Коли опустила кулаки й розплющила повіки, Завтра Вранці дивився на неї, немовби чекаючи сигналу, немовби перевіряючи, чи не варто йому замовкнути. Але вона хотіла одного — щоб він не зупинявся.

— Чого йому хотілося, коли він був з вами? — запитала Алма.

— Він хотів мати супутника, — відповів Завтра Вранці. — Близнюка. Хотів, щоб ми були однакові. Але, як бачите, він помилився в мені. Думав, що я кращий, ніж насправді.

— У мені він теж помилився, — сказала Алма.

— Тож ви знаєте, як то буває.

— Що ж тоді ви хотіли від нього?

— Хотів кохатися з ним, Алмо, — не здригнувшись, похмуро відповів Завтра Вранці.

— Як і я, — відповіла вона.

— Значить, ми з вами однакові, — сказав Завтра Вранці, хоча ця думка явно його не заспокоїла. Їй теж не відлягло від душі.

— То ви кохалися? — запитала Алма.

Завтра Вранці зітхнув.

— Мені вдалося переконати його, що я теж невинний. Думаю, він вважав мене першим чоловіком, новітнім Адамом, а я дозволив йому в це вірити. Дозволив малювати мої портрети — ні, я з марнославства заохочував його малювати мене. Просив малювати мене так, як він зображав орхідеї, — безсоромно оголеним. Адже хіба в очах Господа між голим чоловіком і квіткою є якась різниця? Ось що я йому сказав. Ось як зблизився з ним.

— Але чи ви кохалися? — перепитала Алма, зібравшись з духом, щоб почути відверту відповідь.

— Алмо, — сказав Завтра Вранці, — ви дали мені зрозуміти, що ви за людина. Пояснили, що вами рухало бажання пізнання. А тепер хочу пояснити вам, що я за один — я завойовник. Не подумайте, що я хвалюсь. Просто така в мене натура. Може, ви ще ніколи не зустрічали завойовника, і вам важко це зрозуміти.

— Мій тато був завойовником, — відповіла Алма. — Я розумію вас краще, ніж