Елевонда Евермонт -Еливедо - Пригоди Анджеліки і Аделі в Країні Квітів, Елевонда Евермонт -Еливедо

Розділ 38. 3. Твої проблеми і наші також.

– А от тепер хай почнеться справжнє святкування! – радісно промовила Ела із навдивовижу щасливою посмішкою. 

Я не переплутала це справді важко було назвати саме усмішкою. 

– Тоді моя леді ти не проти потанцювати зі мною, – Лест став першим і подав руку Елі. 

– Із задоволенням мій лорде, – розсміялася вона опускаючи долоню. 

За ними з своїх місць стрімко почали підійматися і інші, наче це був такий знак і я відчула щось схоже на дежавю. Не встигаючи навіть зрозуміти, що роблю я вже швидко йшла за іншими. Аделі зробила те саме дивлячись на мене так само не розуміюче, як і я. Було відчуття, наче ми збираємося прийняти участь в якомусь флешмобі, де кожний добре вивчив свою частину. 

– О, як чудово, – радісно обійняла нас за плечі Арфа, – нам якраз не вистачало когось, хто б міг замінити нашу Еллі, то що станцюєте разом з нами. 

– Окей, – погодилися ми, не знаючи, на що. 

– Та не бійтеся ви, – заспокоїла нас Вей, – просто займіть позиції і повторюйте за нами. 

Ми кивнули. Зараз Тарше був більш на сучасний лад, а Арфа і зовсім змогла зробити для нього електронну версію.

Єдине що приносило занепокоєння це те що ми так і не бачили Енгайди. Залишити її так просто не могли, тому потрібно було швидко щось придумати. Нам потрібно протягнути час.  

Королева спостерігала за усім з легкою блаженною усмішкою біля неї як завжди була незамінна Фрезія. 

Ми швидко направилися до них і тихо запитали.

–  Ви не бачили Енгайду? 

Вона махнула рукою у бік зовсім непримітного місця, яке нагадувало арку заплетену плющем через що у нас одразу виникли флешбеки з Дорогою Життя. 

–  Як довго вона там? 

–  Насправді, –  протягнула вона з деяким співчуттям, –  від самого початку. 

Не потрібно було бути геніями, щоб здогадатися, що подруга вирішила побути на самоті через щось особисте. І тепер у нас був вибір –  зробити вигляд, наче нічого не сталося і приєднатися до танців чи…

–  Королево Розо, ви зможете протягнути для нас час, щоб ми змогли її відшукати. 

Вона кивнула і ліниво піднялася зі свого місця дивлячись на нас з повною і підтримкою і задоволенням від нашого вчинку. 

Ми подивилися одна на одну з пониклим поглядом. 

–  Щиро вдячні, що робите це для нас, –  присіли в реверансах ми, –  ще зустрінемося, Ваша Величносте. 

–  До зустрічі, –  посміхнулася вона з теплотою. 

Ступаючи вузькою стежкою, яка вела нас у глиб саду, який був тут ми все далі й далі віддалялися від веселої і святкової атмосфери. 

Ми швидко побігли, щоб не затримувати королеву, яка вирішила допомогти нам. Щоб це не було, потрібно підбадьорити подругу і повернути до інших. Нема чого самій тут скніти і над чимось побиватися. Нарешті ми вийшли до озера з білим лататтям, де й побачили знайому постать. Енні зняла взуття і занурила босі ноги у воду, і поклавши голову на коліна з відстороненим поглядом дивилася вдалечінь. 

– Енні! – підбігли ми до неї, – Що уже встигло трапитися за той час, який ми тебе не бачили? – а потім до нас закралися підозри і здогадки, що як насправді усе стало погано ще значно раніше, ще на початку подорожі, а ми й не помітили. 

– Та нічого, – байдуже мовила вона, тоном людини, яка щосили хоче приховати свої справжні думки, – а взагалі тримайте, забула з цим всім віддати, – вона простягнула нам два конверти і знову відвернулася. 

– Запрошення…

– На твоє весілля, – луною закінчила Аделі, –  і повернувшись до мене з нерозумінням шепнула, –  я вперше чую, що у Енні взагалі є наречений. 

– Та є якийсь. Той, як його…–  спробувала напружити пам'ять я, щоб пригадати ім'я того чоловіка якого тоді бачила з нею. –  А точно, Тафісо Ензельт, –  голосніше ніж потрібно сказала я. 

–  Ензельт, –  скривилася подруга, –  Енгайда Ензельт, як на мене, зовсім не звучить. 

–  І сам він не кращий, –  тихо додала я, –  але принаймні має непогану зовнішність. 

–  А ну якщо зовнішність…

Енгайда тихо розсміялася, але це звучало якось так вимушено, що нам стало щиро її шкода. 

–  Я все чую дівчата.

–  Ох вибач, але якщо чесно, щасливою нареченою ти точно не виглядаєш, – спробувала сказати щось я, але навіть тон не вийшло змінити на жартівлий. 

Це ж звучить так, наче я з неї насміхаюся. 

– Усе ж було добре. Усе було так добре, – знову повторила Ен тим самим нехарактерним для неї гірким тоном, – а тепер він навіть не зволить пояснити в честь чого такі різкі зміни, а мені з тим ідіотом ще все життя жити, – розлючено прошипіла вона. 

– Важкий випадок, – одноголосно винесли вердикт ми. 

– Підтримую, – погодилася Енгайда. 

–  То може ну його, –  спробувала підморгнути я, хоча мені ще цьому вчитися і вчитися, от у Рента це виходить цілком природньо. 

Він взагалі завжди поводиться так, що тільки з сотої спроби здогадаєшся про його стихію і те, що насправді він темний. 

–  Точно, подруго, –  підтримала мене Аделі, зрозумівши план, –  пішли танцювати і не думай про того недоумка. 

Енгайда декілька митей кліпала очима і зосереджено над чимось думала, а потім різко піднялася зі свого місця від чого ми аж підстрибнули. 

–  Точно. Чого це я? –  наче сама будучи вражена своїми діями, а після цього з підступною і кровожерливою посмішкою мовила, –  хай ми тільки одружимося. Я йому влаштую таке веселе подружнє життя, що він благатиме у мене прощення за усі його вчинки. 

Таку Енгайду ми ще не бачили. А вона вже швидко йшла стежкою і продовжувала жорстко розсміявшись. 

–  Але хіба ж я дурна прощати його. І хай тільки спробує почати говорити, що усьому вина якогось невідомого раніше прокляття, –  прошипіла вона. 

Елевонда. Туди його. Так його. Яка ж вона тут слей, королева, богиня просто. Головне, щоб вона потім не відмовилася від своїх слів. 

Енгайда. Не хвилюйся, не відмовилася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍