Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

промінь і наблизився до мертвого тіла примари. Це був великий вовчур, що ще й тепер дивився на нього нерухомими мертвими очима.

А тим часом млісне місячне світло розплилося по лісі. Усе стояло заворожене в глибокому сні. Навіть вогонь потух, і Марко не старався розвести його наново. Почав думати про себе.

Зроду ненавидів старих людей. Оминав немічних, відвертався від дідів і жінок поморщених і засушених роками праці і життям. Сам боявся своєї власної старості.

Старі люди нагадували йому смерть. Через те нерадо ходив до церкви. Там було їх багато завжди від ранку до вечора. Вистоювали по кутах і при вході, висиджували на церковних лавах. А він любив життя і дику вільну сваволю. Піти і прийти, і нікого не питатися. Ніяких законів, ні звичаїв, що ними в’яжуть себе люди по містах і селах. Жив і хотів жити так, як наказували йому незаймані сили його простої і невгамовної вдачі. Тому й на Січі йому не сподобалося, і він видержав свої три роки новацького вишколу тільки тому, що побоювався сорому перед людьми.

А все ж якась іскра доброго існувала в його душі і спалахувала не раз шляхетними, хоч неоформленими почуваннями. Це бувало тоді, коли Марко стояв віч-на-віч красі, до якої відчував незбагненну тугу. В такі хвилини вдивлявся в небо і хвилювався. Не знав, як висловити думкою або словом ці хвилювання.

А з тим бувало, що він з дикою насолодою вдивлявся в погасаючі очі підстріленої звірини. Мабуть і краса смерті впливала на його душу.

В інших хвилинах несподівано вражала його краса, яку не раз спостерігав у своїй бувальщині. В такий час він нагло завважував, що життя - незрозуміле для нього чудо, в якому існував він сам і брав у ньому свою участь. Вдивлявся в дітей таким пильним зором і запитливо суворим, що матері забирали їх від нього. Доторкав тендітної зелені молодих паростків, роздумував над потічком води, що випливав з-під снігів, та снував мислі, вдивляючись у небо з білими клубами весняних хмар. Коли живі квіти в’янули на корчах і жовкла степова трава, його огортав смуток. Химерна і незрівноважена вдача.

З першим світлом дня Марко рушив знову навмання. Ішов довго, байдужий до всього, що довкруги. Не думав, куди йде і чи доцільний його шлях. Згодом ліс прорідився і перед ним станув зелений, залитий сонячним теплом простір. Марко відчув з полегшою, що глибінь лісових мороків залишилася назавжди поза ним, і він вступає в ясний день, наче в якесь нове чудесне життя.

На галяві пасся його кінь. Басував спочатку, хотів його скинути, наче когось чужого, але помирився. І Марко рушив поволі, крок за кроком у новий світ, на передвіщений шлях своєї життєвої мандрівки.

* * *

Дід Опанас, вислухавши Маркове оповідання, довго мовчав і роздумував. Сам не пам’ятав, як попрощався опісля з Марком і як попрямував до села. По дорозі стало дідові добре і тихо на душі, і він почав собі співати свою улюблену з молодих років пісеньку про козака і Дзьобу.

- Ой хто любить молодиці, я горнусь до Дзьоби - проспівав, а далі не міг собі пригадати. Врешті завважив, що це самі останні слова пісні. Довго думав над її початком, згодом махнув рукою і почав шукати по кишенях кресало і люльку. Кремінь випав йому з рук, він довго намагався його знайти, врешті промовив:

- Криниця не лошиця, що біжить, аж дрижить. Як впаде, хай лежить! - І сховав люльку у кишеню.

Біля хати глядів довго на клуню, що бовваніла білою плямою в темні ночі.

- Стоїть собі, хе, стоїть, як заморожений кожух. Не… не ворухнеться. А ну?

Кивнув до неї рукою, але клуня не рухалася. Тоді дід Опанас пішов тихо до хати.

* * *

В селі сміялися з розповіді діда. А він присягався, що все те чистісінька правда, що дійсно був у корчмі з Марком.

- Загуляв старий і приснилося, - мовили люди, але не хотіли сперечатися з упертим запорожцем.

Щоб самого себе провірити, Опанас пішов ще раз у корчму. Корчмар розповів, що дід сидів тоді довго за чаркою з чужою людиною. А людина була в чорному нетутешньому одягу Корчмар чув крики і реготи. опісля, коли все стихло, він знайшов діда, що спав на лаві. На столі блищав новий червінець.

Дід не відповів нічого. Подумав тільки хвилину, врешті казав собі налити велику подвійну чарку.

Але ні корчмар, ні дід Опанас не знали, що вночі, за деревом біля шляху стояв на чатах Марко і дивився за дідом, аж цей зник у нічній темряві. Небо і земля з’єдналися у мирі. Ніч стояла без вітру і без голосу. Коли затихли останні кроки діда, Маркові наче б полегшало на душі; може від цієї ночі, а може з того, що стрінув Опанаса живим і життєрадісним чоловіком. І його очі стали вогкі від, чудного теплого зворушення.

РОЗДІЛ ІІ

Гурт вершників спинився, застиг, люди насторожилися. Коні полохливо застригли вухами, їхні ніздрі задрижали від запаху степового вітру. На обрії появилася сіра, ледве замітна хмаринка. Це все, що можна було бачити з-поміж високих степових трав.

Марко ліниво сховав пищалку за пояс і поклав руку на шаблю. Поволі й мовчазно їздці розділилися на три відділи і справно розгорнувшись у півколо, рушили вперед. Козаки тримали на поготівлі аркани і зброю. Годі було знати, що перед ними татарський під’їзд чи табун диких коней.

В цих кривавих степах, далеко від Тясмину-ріки, волочилися татари зі стадами і юртами, нападали на чумаків, зводили сутички з козацькими роз’їздами. Можна було стрінути тут ї ватаги бродяг та розбишак з Молдови Литви і польського королівства, що жили з грабежі купецьких валок і свої скарби закопували у прадавні невідомі могили. Лупили теж усіх стрічних драгунські стежі кодацької фортеці, славного форпосту Полонії, що його будували французькі й нідерландські воєнні інженери. Тому вершники бачно стежили довкілля, готові вихром кинутися на ворога і так упередити його напад, хоч не було тепер їхнім завданням воювати у степах. Це були молодці чигиринського реєстрового полку, які вибралися в поле, на ловлю диких коней для війська. Виїхавши тепер у полосу низьких трав, Марко глянув боком на сотника Остапа Горностая. Цей їхав поволі, й очевидно не квапився. Коні! сказав тихо.

Вправне око звичної до природних просторів людини, могло тепер завважити на обрію чималий