Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

Комітету працював на Флеґґа. Матінка Ебіґейл одразу б розпізнала, якби в Комітеті хтось скурвився, це по-перше. Дейна була цього певна.

Альтернатива лишалася вельми неапетитна. Флеґґ сам про це просто знав.

Дейна в Лас-Веґасі вже восьмий день і поки що, як видається, є повноправним членом громади. Вона вже набрала досить інформації про те, що тут діється, щоб до смерті налякати всіх удома в Боулдері. Самої тільки навчальної програми для пілотів вистачить для цього з головою. Але найдужче їй особисто було лячно бачити, як люди від тебе відвертаються, щойно ти назвеш ім’я Флеґґа, — наче вдають, що не почули. Дехто при цьому схрещує пальці, падає на коліна чи нишком хреститься, мов від лихого ока, затуляючи руку долонею другої. Він був великим Присутнім / Відсутнім.

Так було за дня. Уночі, якщо трохи посидіти в барі «Левеня» в «Ґранд-готелі» чи в барі «Срібний черевичок» у клубі «Касовий апарат», то можна було почути історії про нього: дізнатися, як починався міф. Вони говорили поволі, зупиняючись, не дивлячись одне на одного, здебільшого п’ючи пиво з пляшок. Якщо вжити чогось міцнішого, то можна втратити контроль над язиком, а це небезпечно. Дейна розуміла: не все, що вони розповідають, правда, але тут, як то кажуть, вишивку від тканини вже не відділити. Чула вона, що він перевертень, вовкулака, що сам розпочав епідемію, що він — той Антихрист, про якого сказано в Одкровенні. Почула про те, як розіп’яли Гектора Дроґана, як Сам дізнався про кокаїн… от власне, так само, як і про Суддю — дізнався, і все.

І в цих нічних розмовах його ніколи не називали Флеґґом, вони наче вірили, що коли назвати це ім’я, то він так і постане перед ними, немов джин із пляшки. Вони казали на нього темний чоловік. Ходак. Високий чоловік. А Пацюк Ервінс звав його «Старий повзучий Юда».

Якщо він знав про Суддю, чи не варто припустити, що він знає і про неї?

Вода вимкнулася.

«Тримайся, люба, не бійсь. Він підтримує всілякі дикунські забобони. Від них він здається грізнішим. Може бути, що в нього таки є шпигун у Вільній зоні — не обов’язково з Комітету, просто хтось, хто зметикував і сказав йому: Суддя Фарріс — не дезертир».

— Ти краще не ходи без одягу, солоденька. У мене зараз знову встане.

Дейна поглянула на нього, усміхнулася широко й привітно, а в думці уявила, що повела б його на кухню вниз і сунула б оту штуку, з якою він так носиться, в електричну м’ясорубку Вітні Горґана.

— А як ти вважаєш, чому я ходжу без одягу?

Він поглянув на годинник.

— Ну, в нас є хвилин із сорок.

«Його пеніс уже почав посмикуватися… як паличка в лозоходця», — весело-роздратовано подумала Дейна.

— Ну то давай.

Він підійшов, і вона показала йому на груди.

— І цю штуку зніми. А то вона мене лякає.

Ллойд Генрейд поглянув на амулет — темна сльоза з червоною цяткою — і зняв його. Поклав на тумбочку, і тонкий ланцюжок із якимсь тихим сичанням улігся поряд із амулетом.

— Так краще?

— Ще й як краще!

Вона простягла руки. За мить він уже лежав на ній. І ще за мить — уже просовував.

— Тобі так подобається? — сопів він. — Приємно, кицю?

— Боже мій, страшенно подобається, — простогнала вона, думаючи про м’ясорубку — біла емаль, блискуча сталь…

— Що?

— Та подобається! — крикнула вона.

Невдовзі вона вдала оргазм, дико скидаючи стегнами, скрикуючи. За кілька секунд кінчив і він (вона була в ліжку з Ллойдом уже четвертий день і практично повністю вивчила його ритм), і коли відчула, як по її стегну потекла сперма, випадково кинула погляд на тумбочку.

Чорний камінь.

Червона цятка.

Неначе дивиться на неї.

Раптом Дейну охопило моторошне відчуття, що воно на неї дивиться, що то — його око, з якого вийнято людську контактну лінзу, дивиться на неї, як око Саурона дивилося на Фродо — з темної твердині Барад-Дур, у Мордорі, де лиховісна тінь.

«Він бачить мене, — з безнадійним жахом подумала вона в беззахисний момент, за мить до того, як раціональність узяла гору. — Понад те: він бачить мене НАСКРІЗЬ».

——

Потім, як вона і сподівалася, Ллойд заговорив. Це теж було частиною його біоритму. Він обіймав її за оголені плечі, курив, дивися вгору на їхнє відображення і розповідав, що відбувається.

— Як добре, що я не опинився на місці Боббі Террі, — промовив він. — Ні, красненько дякую, ні. Головний хотів, щоб у старого пердуна голова залишилася неушкодженою, без синців навіть. Хотів її послати назад за гори. І диви, що вийшло. Цей дятел йому випустив дві кулі сорок п’ятого калібру в рило. Зблизька. Мабуть, він отримав по заслузі, але я радий, що то був не я…

— Що з ним сталося?

— Ой, солоденька, навіть не питай.

— А звідки він дізнався? Головний?

— Він там був.

Дейну кинуло в холод.

— Просто випадково нагодився?

— Ага. Він завжди випадково з’являється там, де щось не так. Господи Ісусе, як подумаю, що він зробив з Еріком Стреллертоном — таким юристом вумним, що ми з ним і Бачком їздили до Лос-Анджелеса…

— А що він зробив?

Ллойд мовчав так довго, що Дейна подумала, що він уже не відповість. Зазвичай вона могла підштовхнути його в потрібному напрямку обережними, ввічливими питаннями, щоб він почувався (за незабутнім виразом молодшої сестрички Ллойда) як Цар-Гівно Лайняної гори. Але цього разу в Дейни виникло відчуття, що вона підштовхнула його занадто далеко — і тут Ллойд дивним, здушеним голосом промовив:

— Він просто подивився на нього… На Еріка як словесний пронос нападав: усе він розказував, як він хоче, щоб у Веґасі все запрацювало… нам треба зробити те, нам треба зробити се… Бідака Сміттєбак — він і сам не надто в собі, ти ж знаєш — той просто витріщався на нього, як на актора в телевізорі чи що. Ерік ходить туди-сюди, говорить, наче до присяжних, наче вже доведено, що ось так треба все робити. А він і каже — тихо-тихо: «Еріку!» Ось так. І Ерік на нього подивився. Я сам ні фіга не бачив. А Ерік дивився-дивився… Може, хвилин із п’ять. Очі в нього просто ставали більші, більші… потім слина з рота потекла… потім він гигикати почав… а той із ним, і мені страшно стало. Коли Флеґґ сміється, то це страшно. А Ерік усе гигикає, гигикає, а він тоді каже: «Будете їхати назад, висадіть його в пустелі Мохаве».