Дафна дю Мор'є - Ребекка

Ця місіс Денверз, чи радше місіс де Вінтер, була не з тих, хто терпітиме брехню. Ви, певно, й самі знаєте. Вона дуже добре трималася. Навіть не здригнулася. Сказала, що вже певний час щось підозрювала. Потім вона заплатила мені гонорар і пішла. Більше я її не бачив.

Він клацнув кришкою ящика і згорнув книгу.

— На той час біль був іще несильний, але пухлина глибоко вкоренилась, і за три-чотири місяці вона вже сиділа б на морфії. Робити операцію не було жодного сенсу. Я так їй і сказав. Пухлина схопила її мертвою хваткою. У таких випадках ніщо не в змозі допомогти — лишається тільки давати морфій і чекати.

Ніхто не зронив ні слова. Над каміном цокав маленький годинник, хлопчики грали у садку в теніс. У нас над головами прогудів аероплан.

— Звісно, зовні вона здавалася цілком здоровою жінкою, — сказав доктор Бейкер. — Можливо, надто худою, наскільки я пам’ятаю, доволі блідою. Однак, на жаль, така зараз мода. Та це ні на що не впливало. Біль посилювався з кожним тижнем, і, як я вже зазначав, через чотири чи п’ять місяців їй потрібно було б постійно колоти морфій. Пригадую, що рентген також показав порок розвитку матки. А значить, вона ніколи не змогла б мати дітей, однак це зовсім інше, це жодним чином не стосувалося її хвороби.

Я пам’ятаю, як заговорив полковник Джуліан. Він сказав щось про люб’язність доктора Бейкера і перепросив за завданий клопіт.

— Ви повідомили нам усе, що ми хотіли дізнатись, — мовив полковник, — і якщо це можливо, то копія ваших нотаток могла б стати нам у пригоді.

— Звісно, — відказав доктор Бейкер. — Звісно.

Усі встали. Я також підвелася з крісла й потисла лікарю руку. Решта зробили так само. Ми вийшли за ним у коридор. З кімнати в іншому кінці коридору виглянула жінка, але, побачивши нас, одразу ж сховалась. Нагорі хтось мився у ванній, гучно дзюрчала вода. Із садка прийшов шотландський тер’єр і почав обнюхувати моє взуття.

— Мені надіслати звіт вам чи містеру де Вінтеру? — запитав доктор Бейкер.

— Можливо, він не знадобиться нам узагалі, — відповів полковник Джуліан. — Думаю, що, швидше за все, потреби в ньому не буде. Ми вам напишемо — або я, або містер де Вінтер. Ось вам моя візитівка.

— Я дуже радий, що зміг вам допомогти, — сказав доктор Бейкер. — Мені ніколи й на думку не спадало, що місіс де Вінтер і місіс Денверз — це одна й та сама людина.

— Так, звісно, — відказав полковник.

— Гадаю, ви зараз повертатиметесь до Лондона?

— Так. Гадаю, так.

— У такому разі вам краще повернути ліворуч одразу за поштовою скринькою, а потім, біля церкви, узяти праворуч. Далі поїдете по прямій.

— Дякую. Дуже вам дякую.

Ми вийшли на під’їзну доріжку й рушили до наших автомобілів. Доктор Бейкер затягнув свого собаку в будинок. Я почула, як зачинилися двері. На іншому кінці вулиці одноногий чоловік грав на шарманці «Троянди Пікардії».

27

Ми підійшли до автомобіля й зупинились. Кілька хвилин постояли мовчки. Полковник Джуліан передав по колу портсигар. Февелл посірів на обличчі; він здавався враженим. Коли він запалював сірник, я помітила, як у нього тремтіли руки. Чоловік із шарманкою припинив грати та пришкандибав до нас, тримаючи в руці капелюха. Максим дав йому два шилінги. Після того жебрак повернувся до шарманки й заграв іншу мелодію. Церковний годинник пробив шосту. Февелл заговорив. Його було не впізнати, так він змінився на виду, голос звучав невпевнено, хоча він і намагався говорити недбало. Февелл ні на кого не дивився, лишень втупився поглядом у свою цигарку і крутив її в пальцях.

— Цей рак, — проказав він, — хто-небудь знає — воно заразне?

Йому ніхто не відповів. Полковник Джуліан стенув плечима.

— Я й гадки не мав, — уривчасто повів далі Февелл. — Вона тримала це в таємниці від усіх, навіть від Денні. Чорт забирай, який жах! Ніхто б і не подумав, що таке могло трапитися з Ребеккою. Люди добрі, вам не хочеться чогось хильнути? Бо я через усе це почуваюся геть розбитим і аж ніяк цього не приховую. Рак! Боже мій!

Він сперся на машину і прикрив очі долонями.

— Хто-небудь, скажіть цьому клятому шарманщику забратися геть, — попросив Февелл. — Я не здатний більше витримувати цей бісів шум.

— А чи не простіше було б нам самим звідси поїхати? — запропонував Максим. — Ти зможеш керувати автомобілем чи краще, щоб за кермо сів Джуліан?

— Дайте мені хвилинку, — пробурмотів Февелл. — Зі мною все буде гаразд. Ви не розумієте. Для мене це ще той шок, чорт забирай!

— Заради Бога, чоловіче, візьміть себе в руки, — сказав йому полковник Джуліан. — Якщо вам необхідно випити, повертайтесь до будинку та попросіть у Бейкера. Я впевнений, він знає, як допомогти людині у вашому стані. Тільки не влаштовуйте сцен посеред вулиці.

— Ну, звісно, вам же добре, у вас усе чудово, — ставши рівно й поглянувши на полковника та Максима, відказав Февелл. — Вам більше не треба нічим перейматися. Адже Макс виграв, чи не так? У вас є мотив, і Бейкер безкоштовно підтвердить його чорним по білому за першої ж потреби. З огляду на це ви зможете раз на тиждень вечеряти в Мендерлеї та пишатися собою. І можете не сумніватись — Макс попросить вас хрестити свого первістка.

— Можливо, вже час їхати? — запитав Максима полковник Джуліан. — Ми можемо обговорити наші подальші плани дорогою.

Максим притримав дверцята, і полковник заліз у машину. Я сіла на своє місце спереду. Февелл досі стояв, спершись об свій автомобіль, і не рухався.

— Я б порадив вам одразу поїхати додому й укластися спати, — коротко мовив полковник Джуліан. — І їдьте повільно, інакше можете опинитись у в’язниці за ненавмисне вбивство. І ще хочу вас застерегти, оскільки більше ми з вами не побачимося, що, як магістрат, я маю певні повноваження, які можу застосувати супроти вас, якщо ви коли-небудь знову з’явитесь у Керріті або десь поблизу. Шантаж — погана професія, містере Февелл. І як би дивно це для вас не звучало, у цій країні знають, як із ним боротися.

Февелл не зводив погляду з Максима. Його обличчя набуло