Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Розділ 56

АВА

Я сміюсь крізь сльози, але недовго – Мірган стрімко підіймається з колін, хапає мене в обійми і кружляє. Світ йде з-під ніг, в голові паморочиться. Ставить на ноги, схиляється і цілує.

Боги знають, що в мене в голові – я ні за що не відповідаю, нічого не контролюю…

Пізніше, ми стоїмо, притулившись чолом до чола, прагнучи розтягнути цю мить. Бо я усвідомлюю, що тепер треба розімкнути обійми, відійти одне від одного. Сісти в сідло, повернутися до маєтку, зрештою…

- Я приїду до тебе вечором, можна? – неголосно питає Мірган. – Сьогодні?

- Ти можеш поїхати й зараз…

- Зараз мені треба привести себе до ладу… Я брудний…

- Ти не заїзжав у Вінтхол? – дивуюся. Дійсно, весь одяг покритий пилом, я навіть не звернула уваги…

- Тільки взнав, що тебе там нема… Не зміг чекати.

 

День проходить як в тумані. Я повернулася, віддала розпорядження Грейс підготуватися до гостей. Краєм свідомості зауважила добродушні смішки мого супроводу, - звичайно, вони були свідками і поспішили донести до всіх цікавих, що саме трапилось і кого ми чекаємо.

День котиться до заходу і я розумію, що сьогодні Мірган, скоріше за все, не приїде. Він тільки з дороги, поки приведе себе до ладу, доки леді Агата про все розпитає і таке інше… це займе багато часу. Але всередині тонкою ниткою тремтить відчайдушна потреба його побачити. Як мені тепер пережити цей вечір? І цю ніч?! Впору самій сідати на коня і мчати назустріч. Більше того, я б так і зробила, якби знала, що він приїде... «Я зовсім божевільна» - притуляюсь головою до холодного скла в спробі хоч якось з цим впоратись. Всі сили, які я кинула на приборкання цих помилкових, як я думала, почуттів, розтанули, як сніг під сонцем. Ще ніколи я так мало не володіла собою, сподіваюсь, Грейс та інші не помічають, наскільки далеко все зайшло. За вікном вже добре сутеніє, коли чується стукіт копит і Мірган в’їзжає у двір.

Челядь внизу приймає коня, проводить у вітальню. Доки я спускаюсь зі своєї кімнати, Мірган вже підкидає в повітря Рея, який де тільки й взявся. Той верещить і заливається сміхом.

- Ава! – крокує назустріч, тримаючи Рея на згині руки. Обережно спускає його на землю.

- Я не зміг приїхати з повним почетом, - тихо каже, - але не бачити тебе зовсім вище моїх сил. Вийдеш зі мною прогулятися?

І ніби немає нічого звичніше, ніж гуляти наодинці в сутінках, я кладу руку на згин його ліктя. Таким чином ми неквапно виходимо у сад, і далі, через хвіртку – стежкою до лісу. Тільки перші дерева закривають нас від будинку, як Мірган повертається до мене і бере обличчя у долоні. Повітря напоєне п’янкими ароматами свіжої зелені, у гущавині заливається співом якась птаха. Я не можу зупинитися, п’ю ці поцілунки, зариваючись руками у його волосся… Нехай це буде безкінечно, о Боги, я ризикую розчинитися у цій ночі, зникнути…

Першим зупиняється Мірган, полишаючи мої губи і притискаючи до тебе.

- Я втрачаю голову, - видихає мені у волосся. – Не можу відпустити тебе. Ти як мрія, що нарешті збулась. Хіба смертний може відпустити мрію, якщо вона раптом потрапила в руки?.. Скажи мені… скажи…

- Я кохаю тебе… - шепочу, запрокинувши голову.

- Моя кохана… Ава…

 

Сутінки стають ніччю, і молодий місяць заливає яскравим світлом стежку, по якій нам потрібно вертатися. Ми йдемо дуже повільно, тому що опиратися чарам цієї ночі неможливо. Мірган зупиняється на одній з освітлених ділянок і обертається до мене. Зараз я готова повірити, що переді мною хтось з тих, що вийшов із-за Завіси – занадто вродливим він здається. Риси обличчя ніби вирізьбленні у місячному світлі, в темних очах плавають зірки… Тільки тепло рук і подиху дає надію, що переді мною справжній Мірган, а не моя мара…

- Я хотів би, щоб ти його носила, - говорить він і простягає мені долоню. Там перстень з прозорим каменем у срібній оправі. Чіткіше зараз неможливо розглянути, та іскорка місячного світла зараз грає в його глибині.

Я простягую руку і Мірган одягає його на безіменний палець.

- Не знаю, чи підійде, та це можна буде виправити. Власне, за цим я і поїхав спочатку у Йорнборг, – усміхається. – Чомусь було відчуття, що ні одна обручка зі скарбниці Варанів не варта тебе. В нас похмура сімейна історія, не хотілося дарувати заручний перстень, який належав комусь раніше. Тому я замовив новий. Я описав тебе ювеліру і він зробив зі своєї уяви.

Перстень дійсно незвичний. Прозорий камінь обплітають тонкі срібні пагони, кілька проходять навіть поверх самого каменя. Ніколи не бачила такої оправи, і камінь теж незвичний – неправильної форми, скруглений на кутах.

Коли ми нарешті повертаємось у дім, в мене виникає відчуття, що всі очі дивляться на нас. У вітальні і дівчата-покоївки, і кухарка, і навіть Девін з Грейс поряд. Кожен намагається зробити вигляд, що має якусь справу саме зараз в цьому залі. Крім Девіна – який дивиться прямо, насупивши брови і, здається, намагається пропалити поглядом Міргана.

 

МІРГАН

Яскравий серп молодого місяця ясно освітлює дорогу. Нічну тишу порушує лиш стукіт копит та ще час від часу шелест молодого листя під несильними поривами вітру. Кілька яскравих зірок сяють над самим горизонтом – там, де світло місяця не може їх загасити. Я ніколи не почувався таким щасливим і навіть товариство Девіна не затьмарює цього почуття.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍