Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса

простим, малорухливим обличчям природженого розвідника, Олексій теж привернув до себе увагу. Чекісти з цікавістю поглядали на незнайомого високого на зріст хлопця в мішкуватому піджаку, з яким Олов'яников і Інокентьєв про щось довго розмовляли наодинці перед початком оперативної наради. Почав нараду Інокентьєв.

— Сьогодні ввечері, — сказав він, — влаштуємо невеличкий маскарад. Пограємося в блатних…

Не пояснюючи, навіщо це потрібно, він звелів усім подбати про відповідний зовнішній вигляд і о восьмій вечора знову зібратися тут.

— Вказівки дістанете на місці. Керувати операцією буду я і ось він… Називайте «старший», цього досить. — Інокентьєв показав на Олексія.

Усі глянули на нього.

Олексій сидів у кінці столу, прямий, застиглий. На щоках у нього проступили довгі жовна. Світлі, з холодним слюдяним блиском очі були зосереджені на бронзовій чорнильниці, яка стояла на столі. Коли Інокентьєв уже збирався закінчити нараду, він раптом сказав:

— Одну хвилину. А щодо спеціальної групи ви забули?

— Що?

— Та як же! — промовив Олексій, наче досадуючи на безпам'ятність начальства. — Можна вас на два слова? — і кивнув на двері.

Вони втрьох вийшли в коридор.

— Ти при своєму розумі? — накинувся на нього Олов'яников.

— Яка ще спеціальна група?

— Тихо! — схопив його за плече Олексій. — Він тут!

— Хто?

— Цей гад… Лежин!

На мить запанувала тиша. Стало чути, як за дверима жваво розмовляють чекісти. Олов'яников збліднувши спитав:

— Котрий?

— Опасистий, сидить поряд з Демидовим.

— Лисий?

— Так.

Олов'яников і Інокентьєв перезирнулися.

— Арканов… старший уповноважений, — вимовив Олов'яников таким неприродно рівним голосом, що неважко було зрозуміти, яка буря піднялась в душі начальника розвідувального відділу. — Як ти дізнався?

— Запальничка…

Так, це був китайський болванчик, рот якого, коли натискали пружину, розтулявся, і в ньому спалахував вогонь.

Усього два дні тому Олексій бачив його в руках Нечипоренка. Потім він чув, як отаман просив Шаворського передати щось на пам'ять своєму землякові, «незамінному», як називав його «хазяїн». І ось тепер запальничка була в чоловіка, що стріляв у грабіжника на Пушкінській вулиці. Стріляв і не поцілив з тридцяти метрів…

Напружену увагу цього чоловіка Олексій відчув на собі з того самого моменту, як зайшов у кімнату. Спочатку він пояснив це простою цікавістю.

Згорбившись, поставивши лікті на стіл, він сидів якраз напроти Олексія. Його пальці машинально погладжували сріблясте тільце східного божка. Потім, також машинально, він натиснув пружину. Болванчик розтулив рота, і з нього вихопився гострий язичок полум'я…

Олексій повільно одвернувся.

Це не могло бути помилкою або випадком — Олексій уже давно не вірив у такий збіг. Особисто йому все було зрозуміло. Треба тільки доказати, викрити, піймати на гарячому…

— Гляди, Михальов! Арканова переведено з Києва, півроку вже тут. Чи точно знаєш, що це та сама запальничка?

— Абсолютно точно: всього дві таких і є! Та ви самі можете пересвідчитися: у тої фігурки має бути вм'ятина збоку. Петро тому й залишив її собі, а мені дав ту, що краща.

— Ну, припустімо… А не могло бути такого випадку: Шаворський доручив комусь передати запальничку за призначенням, а той попав у наші руки, так вона і потрапила до Арканова?

— Ні, — сказав Олексій, поміркувавши. — Шаворський нікому не доручав зв'язуватися з Лежиним, я б знав. Ну давайте перевіримо. Ви забалакайте з ним, спитайте, звідки така запальничка, а я встряну.

— Гаразд. Тільки не лізь поперед батька в пекло.

— Будьте певні!..

— Треба Демидова попередити, — зауважив Інокентьєв. — Без нього не починайте. Ану, викличте мені його сюди…

Скориставшись з відсутності начальства, чекісти повставали з місць. У кімнаті було сизо від диму. Арканов стояв у простінку між вікнами, завішаними тюлевими занавісками, розмовляв з Демидовим і високим на зріст горбоносим чекістом. Коли зайшли Олов'яников і Олексій, вони рушили до своїх стільців, на ходу гасячи цигарки.

— Нічого, можна курити, — сказав Олов'яников. — Вийшла, товариші, невелика затримка, хвилин п'ятнадцять доведеться почекати. Зараз доставлять сюди одного тинчика, який точно вкаже місце висадки контрабандистів. Демидов, там твоя допомога знадобиться, вийди до Василя Сергійовича.

Демидов вийшов. Олов'яников сів на стілець посеред кімнати, всім своїм виглядом підкреслюючи, що наступні п'ятнадцять хвилин він має намір відпочити. Олексій сів біля нього.

— Ну, братки, — сказав Олов'яников, — дільце нас чекає закрутисте. Таких контрабандистів ви ще не бачили!

Він був помітно збуджений і частіше, ніж завжди, перевіряв, чи на місці його вусики. Чекістам, які добре знали свого начальника, все це говорило про те, що Олов'яников задумав якусь хитромудру комбінацію. Його обступили з усіх боків. Запитань ніхто не задавав, але кожен сподівався щось дізнатися про наступну операцію. Арканов стояв поряд з Олексієм, майже торкаючись його коліном. Олексій зблизька бачив його міцне роздвоєне підборіддя і м'яку округлу вилицю з подряпиною від бритви.

— Либонь, цікаво? — всміхнувся Олов'яников.

— Зрозуміла річ, — сказав хтось.

— Нічого, потерпіть до вечора! Курити є в кого-не-будь?

— Курити почали, Геннадію Михайловичу?

— Буває, бавлюсь під настрій…

— Тютюнцю? Цигарок?

— Якщо вже курити, то давайте тютюн.

Тютюн він узяв в Арканова. Довго й невміло скручував цигарку. Олексій розумів, що він навмисне зволікає час, чекаючи, мабуть, повернення Інокентьєва.

Нарешті той зайшов у кімнату, сказав:

— Усе гаразд.

— Ну й добре, — кивнув головою Олов'яников. — Ану, дайте вогнику…

Арканов, який пригостив його тютюном, перший подав і запальничку.

— Ого! — сказав Олов'яников. — Ану, покажи!

Він узяв запальничку, оглянув її з усіх боків.

— Цікава! Божок якийсь?

— Мабуть, китайський, — сказав Арканов. — Хитро зроблена, правда?

— Хитро.

— У нього їх до біса, — зауважив хтось із чекістів, — ціла колекція!

— У тебе ще така є? — зацікавився Олов'яников.

— Такої нема. А вам навіщо, Геннадію Михайловичу, ви ж не курець?

— Ну то й що, просто забавна дрібничка, хочеться мати. Не віддаси?

Арканов вибачливим жестом розвів руками.

— Не можу, пам'ять.

— Від жінки, певно?

— Від друга, разом воювали.

— А, від бойового соратника… — промовив Олов'яников. — То інша справа. — Він повернувся до Олексія: — Поглянь, яка забавна!

Олексій узяв запальничку. Ось вона, вм'ятина… Він потер її великим пальцем і скоса глянув на Олов'яникова. Той ледве помітно кивнув.

— Рідкісна річ, — мовив Олексій, — таких, видно, небагато…

— У мене їх немало перебувало на моєму віку, — самовдоволено сказав Арканов, — а нічого такого не траплялося.

— Та їх усього і є дві! — сказав Олексій і витягнув з кишені свого болванчика. Обидві фігурки він склав докупи, затиснувши великим і вказівним пальцем. — Ось її пара. Теж від друга…

Він знизу вверх подививсь Арканову в очі. І від його погляду в Арканова неспокійно ворухнулися зіниці.

Крім Олов'яникова, Інокентьєва, Демидова, який, зайшовши в кімнату, віддалеки спостерігав цю сцену, ніхто з присутніх ще нічого не підозрював.

Олексій підвівся і спитав з нарочитою