Віктор Гюго - Знедолені

пам’яті, як страшні примари з жаского сну. Їй здавалося, що вона жила в безодні, де навколо неї кишіли сороканіжки, павуки та змії, і витяг її звідти Жан Вальжан. Іноді Козетта думала, що душа її матері переселилася в Жана Вальжана й тепер живе поряд із нею — бо вона, зрештою, не була цілком певна, що Жан Вальжан є її кревний батько.

Іноді вона притулялася щокою до його білого волосся, і в неї скочувалася сльозинка. «А може, він — моя мати! — думала вона.

Хоч яким це може здатися дивним, але в своєму невігластві дівчинки, вихованої в монастирі, де цілком відсутнє нормальне уявлення про материнство, Козетта почала думати, що, може, у неї взагалі не було матері. Адже вона навіть не знала її імені. Щоразу, коли Козетта запитувала про це в Жана Вальжана, той відмовчувався. Якщо вона повторювала запитання, він усміхався у відповідь. Одного разу вона стала наполягати; усмішка зійшла з його обличчя, і по щоці у нього скотилася сльоза.

Жана Вальжан не міг промовити ім’я Фантіни навіть Козетті.

Чому він мовчав? З остороги? З пошани до небіжчиці? Чи, може, боявся віддати це ім’я на волю випадку, довіривши його чужій пам’яті?

Одного дня Козетта сказала:

— Тату, сьогодні вночі мені снилася мати. В неї були два великі крила. За життя моя мати, певне, була святою, так?

— Вона була мученицею, — відповів Жан Вальжан.

А втім, він був щасливий.

Коли Козетта виходила з ним, вона спиралася на його руку — горда, сповнена радості, довірлива. На кожен вияв цієї ніжності, такої зворушливої і зверненої тільки до нього, Жан Вальжан танув від щастя. Бідолаха тремтів, опанований небесним блаженством; він переконував себе, що так триватиме вічно; він повторював собі, що не досить страждав, аби заслужити таке осяйне щастя, й від усієї душі дякував Богові, який дозволив, щоб його, знедоленого, полюбило це невинне створіння.

3. Троянда помічає, що вона стала знаряддям війни

Якось Козетта випадково подивилася в дзеркало і здивувалася. Їй раптом здалося, що вона гарна. Вона відчула дивне хвилювання. Раніше Козетта не думала про своє обличчя. Вона дивилась у дзеркало, але не бачила там себе. До того ж їй не раз казали, що вона негарна. Один тільки Жан Вальжан лагідно заперечував: «Та ні ж! Ні!» Хай там як, а Козетта з властивою дітям безтурботністю звикла до думки, що вона негарна. І ось тепер дзеркало сказало їй, як і Жан Вальжан: «Та ні ж! Ні!» Вона не спала всю ніч. «Невже я справді гарна? — думала вона. — Ото була б сміхота!»

Назавтра Козетта знову подивилась у дзеркало й засумнівалася: «Що це мені приверзлося? Я таки негарна, як і була». А річ у тім, що вона просто погано спала, була бліда і з тінями під очима. Більш вона не заглядала в дзеркало й протягом наступних двох тижнів намагалася зачісуватись, обернувшись до нього спиною.

Після обіду вона вишивала у вітальні або займалась якимсь іншим рукоділлям, що його навчилась у монастирі; а Жан Вальжан читав, сидячи поруч неї. Одного разу, підвівши голову, вона помітила вираз тривоги в спрямованому на неї погляді батька.

Іншого разу вона йшла вулицею й почула, як хтось позад неї сказав: «Гарненька дівчина! Але погано вдягнена». — «Ну, це не про мене, — подумала Козетта. — Я негарна й добре вдягнена». На ній був плюшевий капелюшок і стара сукня з мериносової вовни.

Якось вона гуляла в садку й раптом почула голос старої Туссен: «Пане, а ви помітили, що наша панночка гарнішає?» Козетта не стала слухати, що відповів батько, слова Туссен стали для неї мовби одкровенням. Вона кинулася до своєї кімнати, підбігла до дзеркала й скрикнула. Вона була засліплена собою.

Дзеркало підтвердило думку Туссен — Козетта стала вродливою. Її стан сформувався, шкіра побіліла, волосся блищало, дивне сяйво палахкотіло в синіх очах. Сумнівів більше не лишалось, і Козетта спустилася в сад, почуваючи себе королевою. Хоч стояла зима, вона в своєму невимовному захваті чула щебетання пташок і бачила на кущах квіти, а вгорі, між гіллям дерев, — блакитне небо й золоте сонце.

А Жан Вальжан відчував, як стискає йому серце невиразний страх.

Козетта стала гарною задовго до того, як це помітила. Але несподіване сяйво, що почало огортати юну дівчину, вже з першого дня поранило похмурий погляд Жана Вальжана. Він відчув загрозу своєму щасливому життю, такому щасливому, аж він боявся поворухнутися з остраху що-небудь зрушити в ньому. Цей чоловік, який пережив стільки нещасть, у якого досі кровоточили рани, завдані йому долею, чоловік, який був злочинцем і став святим, який колись тягнув на собі ланцюг каторги, а тепер — невидимий, але ще важчий ланцюг безчестя, чоловік, якого закон досі не виправдав, і якого щомиті могли схопити й вивести з темниці його доброчесності на яскраве світло громадської ганьби, — цей чоловік з усім змирився, усіх простив, усіх благословляв і тільки одного просив у провидіння, в закону, в суспільства, в природи, у світу: щоб Козетта його любила!

І ось тепер, спостерігаючи, як на невинному личку дитини розквітає жіноча краса, Жан Вальжан із глибини своєї старості, потворності й недолі дивився на неї й казав собі: «Яка вона гарна! Що ж буде тепер зі мною?»

Перші ознаки неминучої переміни не забарилися проявитись.

Уже наступного дня, після того як Козетта сказала собі: «А я справді гарна!» — вона звернула увагу на своє вбрання. Їй згадалися слова перехожого: «Гарна, але погано вдягнена», — і вона раптом відчула огиду до своєї мериносової сукні та плюшевого капелюшка. Батько ніколи ні в чому не відмовляв їй. І вона відразу опанувала науку капелюшка, сукні, накидки, полуботок, манжеток, тканин до лиця — ту саму науку, завдяки якій паризька жінка є таким чарівним, загадковим і небезпечним створінням.

Уперше вийшовши з дому у своїй чорній шовковій сукні й накидці, в білому креповому капелюшку, Козетта взяла Жана Вальжана під руку — весела, промениста, рожева, горда, сліпуча. «Ну як я вам, тату?» — спитала вона. Жан Вальжан відповів голосом, у якому бриніла притлумлена гіркота: «Чарівна!» Коли повернулися з прогулянки, він запитав Козетту:

— Хіба ти вже ніколи не вдягнеш оту сукню й капелюшок?

Козетта глянула в шафу, де висіло її вбрання пансіонерки.

— О, ні! — вигукнула вона. — Це одіж для перерядженого! З цією штукою на голові я схожа на городнє опудало!

Жан Вальжан глибоко зітхнув.

Козетта, яка раніше любила сидіти вдома, тепер часто умовляла його піти погуляти. І справді,