Ірина Литвин - Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин

Розповідь Олега

Ліна думала, що не зможе навіть до ліжка дійти і засне прямо на ходу, така стомлена була. Та щойно вона лягла, як сон кудись подівся. До ранку Ліна так і не заснула, все думала про свої нічні пригоди. Вранці голова в неї аж тріщала. Їй дуже хотілося залишитися в ліжечку і не йти до школи, але вона надто хвилювалася за Олега. Ліна хотіла пересвідчитися що з ним усе добре. Вона встала і пішла на кухню. Там уже був Руфик. Йому більше не потрібно було ховатися, тому він вправно хазяйнував там ніби справжній господар.

– Пані Реґіна наказала приготувати тобі чай і сандвічі, – сказав він наливаючи їй в чашку ароматний трав’яний чай.

Ліна кивнула і сіла за стіл. Ось тепер сон почав наздоганяти її.

– Чого всілася? Я тобі не офіціант щоб носити, – буркнув домовик.

Ліна підскочила, взяла у Руфика свою чашку з чаєм та сандвічі, і тільки після того знову сіла. Руфик поважно походжав оглядаючи кухню. Щойно він знаходив якусь пилинку, одразу ж підбігав і починав старанно все витирати.

– Що ти робиш? – запитала Ліна.

– Слідкую за порядком. Чим же ще може займатись пристойний домовик?

Ліна зробила ще ковток.

– Це ти говорив з вантажниками, коли вони привезли мої речі?

– Звісно що я, – гордо відповів Руфик. – Коли пані Реґіни немає вдома, я тут за головного.

– І вони не злякалися тебе? – поцікавилася Ліна.

– Людям я здаюся звичайним чоловіком. Лише чарівники можуть побачити хто я насправді, – сказав Руфик

– Давно ти живеш у тітки Реґіни? – продовжувала Ліна.

– Я служу роду Закревських відколи цей дім побудували, – гордо сказав домовичок. – А до мене тут жили мої діди та прадіди.

– А ти знаєш мою маму?

– Пані Ілону? Звичайно. Я пам'ятаю її ще в такому віці як ти. Вона була дуже талановитою відьмою. Шкода тільки що вона відмовилася від свого дару.

– Моя мама ніколи не казала мені, що вона була відьмою, – сумно відповіла Ліна.

– Ще й якою! Колись вона... – але не встиг він договорити, як в дверях з'явилася Реґіна.

– Ліно, ти запізнишся в школу, – сказала вона, покосившись на Руфика.

Шкода було, що розмова перервалася. Домовик щойно розговорився і навіть подобрішав. Але все ж Ліна послухалась тітку – взяла рюкзак та куртку і побігла до дверей.

– Бувай, – гукнула вона дорогою Руфику. Він посміхнувся і помахав їй своєю маленькою долонькою.

Ранкове повітря огорнуло Ліну свіжістю і вона одразу відчула себе набагато краще. Сонливість перестала її мучити. Та щойно вона сіла в теплий автобус, як очі почали закриватися. Ліна сіла на останнє сидіння і, навіть, не помітила, як поринула в сон. Прокинулася вона від противного голосу водія, який кричав їй через увесь салон:

– Дівчино, це кінцева! Звільніть автобус!

Ліна миттю схопила свій рюкзак і вискочила на вулицю. Автобус розвернувся і поїхав. Дівчинка позіхнула і почала роздивлятися навкруги. На вулиці нікого не було. Інші пасажири, напевно, вийшли раніше. Місце було незнайомим. Десь вдалині виднілися дахи високих будівель, а тут було лише поле та декілька стареньких хатинок, в яких здавалось ніхто не жив. Ліна зрозуміла що заїхала не в той бік, мабуть з просоння не на той автобус сіла.

Раптом увагу дівчинки привернув один будинок. Його дах височів над усіма іншими. Він здавався величезним замком посеред цього маленького містечка. Цікавість взяла гору і Ліна, забувши, що поспішала на урок, попрямувала до нього. Будинок стояв на кручах, за ним внизу виднілася річка. У нього було два поверхи, а з лівого крила височіла справжня вежа. Його огортала кам’яна огорожа, тож повністю будинок було важко розгледіти.

Аж раптом Ліна побачила, як щось заворушилося в одному з вікон. Їй здалося, що фіранка на ньому трохи відсунута. Ліна придивилася краще – у вікні була якась постать, схожа на чоловічу. Ліні не вдавалось її розгледіти. Єдине що кинулося їй у очі – була рука, яка тримала фіранку – вона була чорна, мов вугілля. Це була дивна і трохи моторошна картина. А ще Ліна відчувала, що незнайомець у вікні уважно роздивляється її і від цього по спині пробігли мурашки.

Ліна не стала затримуватися і одразу повернулася назад на зупинку. Там вже була якась жінка. Вона люб’язно підказала Ліні як їй доїхати до школи.

Коли Ліна забігла в школу, другий урок уже почався. Дівчинка згадала що це українська мова і зітхнула з полегшенням – Марія Олександрівна точно не буде сварити її. Коли Ліна ввійшла, вона щось писала на дошці.

– Ліно, що трапилося? Чому ти сьогодні так пізно?

–  Я погано почувалася зранку.

– Ти захворіла?

– Ні, вже все добре,– відповіла дівчинка.

Марія Олександрівна пильно подивилася на неї, ніби намагалася поглядом прочитати її думки.

– Що ж, сідай на своє місце, – сказала вона і знову повернулася до дошки.

Олег вже був там: цілий і в людській подобі. Ліна одразу направилася до своєї парти. Вона помітила як уважно на неї дивиться Саша. Ліну вже не раз дратував цей її погляд. Саша завжди хотіла бути в курсі усього, жодна справа не обходилася без неї. І Ліна знала, що зараз вона буде підслуховувати, тому, щойно сіла, заговорила якомога тихіше до Олега:

– Ти в порядку? Я так хвилювалась за тебе.

– Так. Зі мною все добре. Де ти була?

– Заснула в автобусі і проїхала зупинку.

– Я вже думав що тітка тебе не відпускає, – сказав з полегшенням Олег.

– Ні, вона мене не скривдить. Хоча я все ще її боюся.

Після цієї події вони нарешті потоваришували. І навіть на автобусну зупинку йшли разом.

– Уявляю як ти вчора злякалася, – сказав Олег.

– Не те слово. Мені досі не віриться, що все це було зі мною. Скільки ще в цьому місті відьом і перевертнів?

– Не знаю, ніхто не скаже тобі про це при зустрічі. Я знав лише про твою тітку, бо всі казали що вона відьма. Вона цього не соромилась і не приховувала.

Ліна усміхнулася, згадуючи свою першу зустріч з тіткою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍