Кеннет Грем - Вітер у вербах, Кеннет Грем
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кріт так здивувався, що поточився назад і навзнак упав на сніг.
— Ондатре! — вигукнув він у пориві щирого каяття, — ти — просто диво! Не більше й не менше. І куди тільки мої очі дивилися? Що б ти не робив, ти завжди чиниш мудро: коли я впав і порізав собі щиколотку, твій чудесний розум сягнув далі, ніж мій, і з’ясував, що я поранився об дверне стукальце. Ти став його шукати і таки знайшов. Та чи спинився ти на цьому? Ні! Комусь, може, вистачило б і цього, та тільки не тобі. Твій розум працював безперестанку. “Дай-но тільки знайду дверний килимок, — кажеш ти собі самому, — і тоді моє припущення буде доведено!” І ти, звичайно ж, віднайшов цей килимок. Який розум! Я переконаний, ти знайдеш геть усе, що тільки захочеш. “Отже, — кажеш ти тоді, — тут мають бути двері, я вже їх можу уявити. Тепер залишається тільки розшукати їх!” Знаєш, я читав у книжках про щось подібне, але в житті з таким ніколи не стикався. Ондатре, ти мав би жити серед тих, хто гідно тебе оцінив би. Бо ти просто марнуєш свій дар серед мені подібних. Ех, мені б твою голову…
— Наразі у тебе є своя, — безцеремонно урвав його Ондатр, — і ти, либонь, так і збираєшся просидіти на снігу цілу ніч, правлячи теревені. Ану вставай, берися за шнурок до дзвінка і смикай щосили, а я буду гупати в двері!..
Й Ондатр загамселив палицею по дверях, а Кріт несамовито смикав за шнурок, тягнув його на повну силу, повисав на ньому так, що ноги від землі відривалися. У відповідь долинало ледь чутне, приглушене дзеленькання дзвоника.
Розділ четвертий
МІСТЕР БОРСУК
Кріт із Ондатром терпляче чекали, тупцяючи по снігу, щоб не замерзнути, і чекали, як їм здалося, таки довгенько. Аж ось нарешті за дверима повільно зачовгали, наближаючись, чиїсь кроки. Кріт висловив припущення, що власник домівки взутий у хатні пантофлі зі стертими п’ятами, причому пантофлі йому завеликі. Треба віддати належне його проникливості, бо так і виявилося.
Потім зарипів дверний засув, і двері прочинилися на кілька дюймів, якраз настільки, щоб стало видно гостру морду та пару очиць, які сонно кліпали.
— Атож, я так і знав, — насторожено промовив хрипкий голос. — Мені це вже починає набридати. Ну й кого принесло цього разу, та ще й такої ночі? Ану кажіть!
— Борсуче, любий, — заблагав Ондатр, — будь другом, пусти нас. Це ж я, Ондатр. Зі мною мій друг Кріт, ми заблукали у снігу.
— Отакої! — вигукнув Борсук, і в голосі його не було й сліду невдоволення. — Мій любий старий друже! Звичайно, заходьте, заходьте. Ви б загубились тут, і на тому й грець! Оце так! Заблукати у снігу! Та ще й де, у Дикому Пралісі! І о такій пізній годині! Давайте, заходьте.
Кріт із Ондатром навперейми кинулися всередину, а коли двері за ними зачинилися, їм обом немов гора з плечей звалилася.
Борсук, у довгій нічній сорочці, у пантофлях, які справді стерлися на п’ятах, із плескатим підсвічником у руці, вже, мабуть, лаштувався до сну, коли до нього прибилися негадані гості. Він поблажливо оглянув обох і потріпав по загривках.
— Що робить така дрібнота о такій порі у лісі? — запитав він тоном старшого брата. — Не інакше, як Ондатр знову повернувся до своїх авантюр. Ну все, ходімо, ходімо на кухню. Там на вас чекає теплий камін, смачна вечеря, ну й все таке інше.
І Борсук, тримаючи в руках свічку, зачовгав у напрямку кухні. Кріт із Ондатром тупцяли за ним, підштурхуючи один одного в якомусь радісному передчутті. Вони йшли довгим, темним і, якщо відверто, страх яким захаращеним коридором, за яким починалося щось широке та схоже на залу. Уважно вдивившись у морок цієї зали, можна було розібрати, що від неї на всі боки розбігаються такі ж коридори — довгі, вузькі, загадкові та нескінченні. А ще у залі були двері — міцні, дубові, добротні на вигляд. Борсук відчинив одні з них — і вони опинилися на кухні, де було тепло та яскраво палало вогнище каміна.
Кухонна підлога була вимощена червоною, дуже потертою цеглою, у широкій пащі каміна горіли дрова, а ліворуч і праворуч від каміна знаходилися затишні закутки, де було тепло й не гуляли протяги. Обабіч каміна стояло двійко крісел із високими спинками. Крісла ці, розвернуті до вогнища, ніби закликали присутніх присісти та розпочати задушевну бесіду. Посеред кухні містився довгий стіл — звичайні дошки, покладені на козли, — а по обидва боки від нього стояли лави. На одному кінці столу, де було відсунуте крісло, лишилися рештки Борсукової трапези — простої, але ситної. З полиць мисника, що стояв на протилежному боці, весело дивилися ряди чистісіньких тарілок, а на поперечинах висіли шинки, в’язки сушених трав, сітки з цибулею, кошики з яйцями. Кухня ця з однаковим успіхом могла би правити і за розважальну залу, де звитяжні лицарі святкують гучні перемоги, і за шинок, у якому піснями та веселощами святкують обжинки натруджені жниварі, і за затишну кімнату, де збираються двійко-трійко невибагливих друзів, сідають, кому як краще, вмощуються зручніше, їдять, курять і гомонять задля власного задоволення. Червона підлога моргала закіптюженій стелі, весело перезиралися дубові крісла, заяложені до блиску, тарелі в миснику бешкетливо зиркали на полицю з каструлями, а поверх цього розмаїття витанцьовували веселі відблиски вогню.
Посадивши Ондатра і Крота біля вогню обсихати, добросердий Борсук загадав їм зняти мокрий одяг і взуття, приніс халати та пантофлі, потім промив щиколотку Крота теплою водою, заклеїв її пластирем, і нога його стала як новенька. Нарешті вони сиділи, випроставши ноги, у теплі та світлі, а за їхніми спинами, де накривалося на стіл, багатообіцяюче брязкали миски. Звірятам, які пізнали негоду і для яких усе вже було позаду, здавалося, що від холодного й неходженого Дикого Пралісу, в якому вони були ще не так давно, їх відділяють милі й милі, а всі його страхи та жахи — всього лише напівзабутий сон.
Коли Кріт з Ондатром уже просохли, Борсук, який ще розставляв наїдки, гукнув їх
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітер у вербах, Кеннет Грем», після закриття браузера.
