Денис Казанський - Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У таких шахтарських гетто до 2014 року встигло вирости ціле покоління людей, які ніколи у житті не бачили навколо нічого, крім пияцтва, злоби і розрухи, і які звикли до існування у принизливих злиднях.
Зруйнований кризою і корупцією Донбас став ідеальним інкубатором для криміналу та антидержавних настроїв, а його декласовані жителі — паливом воєнного конфлікту. Не дарма вже після початку війни лідери проросійських збройних формувань Олександр Ходаковський та Ігор Стрелков у своїх інтерв’ю зізнавалися, що в «ополчення» охоче йшли насамперед асоціальні елементи з кримінальним минулим, наркомани та маргінали. Зокрема, Ходаковський у своїх інтерв’ю зазначав, що у деяких підрозділах «ДНР» раніше мали судимості 20–30% особового складу. Якщо додати до цих відсотків інших неблагополучних, хто не мав освіти та постійної роботи, — вийде більше половини. Для цих людей автомат став несподіваним соціальним ліфтом, якого вже навіть не чекали. І відповідь на питання, як так сталося, слід шукати саме у вирі 90‑х років.
ЛУГАНСЬКИЙ МАЙДАН
Одним із найдраматичніших епізодів кризи 90‑х у Донбасі стало сумнозвісне «луганське побоїще» — побиття співробітниками «Беркуту» страйкуючих шахтарів у центрі Луганська 24 серпня 1998 року. Те, що інцидент випав саме на День незалежності України, додало йому похмурого символізму.
Кінець 90‑х став найчорнішим періодом для українського вуглепрому. Галузь до цього часу була паралізована хронічними неплатежами та нескінченними страйками. У 1998 році шахтарські пікети в Луганську тривали майже півроку — з 15 липня до 17 грудня. Луганську обладміністрацію пікетували шахтарі з міста Краснодон (співробітники шахт ім. Баракова, «Суходольська–Східна», «Дуванна»).
Лідером протесту був глава Незалежної профспілки гірників шахти ім. Баракова Дмитро Калітвенцев. За його словами, на окремих шахтах у Краснодоні та Первомайську заборгованість із зарплат та регресних виплат у 1998 році досягала 14 місяців. Становище було жахливим: директори шахт самі вирішували, кому платити зарплату, кому — ні, часом отримати частину зарплати можна було тільки після виплати начальству «відкату». Були випадки, коли зарплату видавали простроченими продуктами харчування, борошном або крупами.
Улітку 1998 року терпець гірників учергове урвався, і вони розбили табір у сквері перед Луганською облдержадміністрацією. Представники влади поставилися до шахтарів відверто вороже. На сайті НПГ шахти ім. Баракова писали, що чиновники з перших днів намагалися всіляко перешкоджати пікету:
«Шахтарі відзначали зневажливе ставлення до себе з боку влади, постійні образи та погрози з боку міліціонерів, дрібні провокації, адміністративний тиск. Наприклад, спочатку гірників намагалися сконцентрувати у загоні біля будівлі, як худобу, і заборонити їм спілкуватися з перехожими. Міліція не дозволяла навіть натягнути плівку для захисту від дощу, не те, що поставити намети. Вдень і вночі люди перебували під відкритим небом. Проти них велася активна інформаційна війна, в сюжетах місцевих телеканалів їх називали алкоголіками та відщепенцями».
Щоранку та щовечора, коли чиновники обладміністрації приходили на роботу і йшли додому, шахтарі влаштовували їм «пластиковий рок» — били пластиковими пляшками по асфальту. Але отримати зароблене це не допомагало. Спілкування з посадовцями також не давало результатів. За весь час пікету до Луганської області двічі приїжджав тодішній прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко та один раз — президент Кучма. Але жоден не поспілкувався з учасниками протесту ані прямо, ані через якихось своїх представників.
16 серпня 1998 року на шахті ім. XIX партз’їзду у селищі Біле (відоме як Сутоган — за дореволюційною назвою місцевої шахти) Лутугинського району стався вибух, загинуло 24 людини. Ця трагедія додала шахтарським протестам запалу. Пікетувальники вирішили взяти участь у похоронах. Вони зібрали гроші та орендували автобуси, але за півгодини до виїзду ДАІ зупинила колону і під загрозою конфіскації транспорту заборонила шахтарям виїжджати з Луганська. Тоді 250 осіб пішли у Біле, розташоване за 30 кілометрів від обласного центру, пішки. Поки колона йшла по місту, на шахтарів склали кілька протоколів за створення перешкод руху автотранспорту.
У Білому колону зустрів міліцейський спецназ, який не дав гірникам підійти до цвинтаря, — там у церемонії брав участь прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко. Поки одних шахтарів ховали з пресою та офіційними співчуттями, інших — ігнорували. На могили колег гірники були допущені тільки після від’їзду прем’єра.
24 серпня 1998 року, у День незалежності, страйкарі планували провести в Луганську смолоскипну ходу та символічно спалити опудало «паразита», однак за кілька годин до початку акції вони були оточені міліцією та «Беркутом» у повному екіпіруванні. Коли стемніло і пікетникам почали роздавати гас для смолоскипів, до ініціативної групи підійшли міліцейські начальники і заявили, що в опудало закладено вибуховий пристрій. Вони спробували відібрати у шахтарів опудало, виникла суперечка, і в цей момент гірників атакував «Беркут». Побиття тривало до 15 хвилин, у результаті було госпіталізовано 22 людини, решта — з легкими травмами — залишилися на площі і запалили свої смолоскипи.
Увечері сюжет про це показали в новинах на телеканалі «1+1» (до цього центральні телеканали не помічали акцію протесту взагалі) і скандал перейшов у політичну площину, але питання виплати боргів із зарплати та регресів не зрушило і після цього. Влада намагалася представити інцидент як спробу втихомирити п’яних хуліганів, стверджувала, що протестувальники самі були озброєні битками та арматурою. Посадовці поводилися так само, як і пізніше, у 2013 році, коли побиття мирних протестувальників у Києві подавалося ними як знешкодження небезпечних бойовиків.
У вересні інформація про напад «Беркуту» на мирний протест обговорювалася у парламенті, до протестувальників почали приїжджати народні депутати, але нічого не давало результатів. Пікет тривав, борги із зарплати зростали. До кінця листопада Дмитро Калітвенцев отримав від гірників вісім заяв про намір вчинити акт самоспалення. На такі відчайдушні дії людей штовхали голод, безвихідь та нескінченні приниження.
З грудня 1998 року парламент ухвалив постанову, згідно з якою шахтарям мали погасити всі борги та доповісти про це Верховній Раді до 15 грудня. Доручення це було дано Кабміну, але виконувати його уряд не поспішав. Затримка мала трагічні наслідки. Вночі 14 грудня, коли всі у таборі вже спали, краснодонський шахтар Олександр Міхалевич облив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
