Террі Пратчетт - Поштова лихоманка

кісточках, так, — сказав він. — Е... Але не тільки там.  

Стенлі втупився в малюнок. 

— Ой, справді. Ніколи раніше їх не помічав. У нього крильця і на... 

— Фіговому листку, — швидко сказав Шеляг. — Так ми це називаємо. 

— А навіщо йому там листок? — поцікавився Стенлі. 

— О, в стародавні часи вони у всіх там були, бо це була Античність, — пояснив Шеляг, радий відійти від суті питання. — Тож і тут ось фіговий листок. З фігового дерева. 

— Ха-ха, з них покепкували — тут в усій окрузі немає фігових дерев! — сказав Стенлі тоном людини, яка виявила прогалину у віками непорушному догматі. 

— Правильно, хлопче, молодець, але цей листок усе одно бляшаний, — терпляче проказав Шеляг. 

— Так а крила навіщо? — не вгавав Стенлі. 

— Ну-у-у, гадаю, вони вважали, що чим більше крил — тим краще, — припустив Шеляг. 

— Так, але уявіть, що крила на капелюсі й на кісточках заглухнуть — тоді виявиться, що він висить на... 

— Стенлі! Це всього лише статуя! Не захоплюйся! Заспокойся! Ти ж не хочеш роздратувати... їх.  

Стенлі похнюпився. 

— Вони... знову шепотіли до мене, пане Шеляг, — зізнався він притишеним голосом. 

— Так, Стенлі. До мене вони шепочуть теж. 

— Я пам’ятаю минулий раз, як вони розмовляли вночі, пане Шеляг, — вимовив Стенлі; його голос тремтів. — Я заплющив очі, але продовжував бачити літери... 

— Так, Стенлі. Не переймайся. Постарайся про це не думати. Це провина пана Губади, це він їх розворушив. Не чіпай лихо, поки все тихо, казав я йому. Дехто ніколи не слухає, і що відбувається? Дехто вчиться на гіркому досвіді. 

— Таке відчуття, що ще тільки вчора вартові обводили крейдою тіло пана Перемінка, — сказав Стенлі, починаючи тремтіти. — Він таки мав гіркий досвід! 

— Спокійно, ну ж бо, спокійно, — сказав пан Шеляг, легенько поплескуючи його по плечу. — Бо розбудиш їх. Подумай краще про шпильки. 

— Але це така ганьба, пане Шеляг, що ніхто не проживає достатньо довго, аби підвищити вас до старшого листоноші! 

Шеляг форкнув. 

— Ох, та досить уже. Це не має значення, Стенлі, — кинув він. 

Його обличчя було подібне до грозової хмари. 

— Так, пане Шеляг, але ви старий, дуже старий, і досі всього лише молодший листо... — вів своєї Стенлі. 

— Я сказав досить, Стенлі! Підніми-но лампу вище, гаразд? Чудово. Так значно краще. Я зачитаю сторінку з Правил, це завжди їх присипляє. 

Шеляг почистив горло. 

— Зараз я прочитаю з «Книги правил», розділ «Час доставки (Столиця), крім неділі та осьмерниці[13]», — оголосив він у простір. — А речено так: «Години, до яких листи має бути доставлено за адресами протягом кожної доставки в стінах міста Анк-Морпорк, є такими: звечора — до восьмої години для першої доставки; зранку — до восьмої години для другої доставки; зранку — до десятої години для третьої доставки; зранку — до дванадцятої години для четвертої доставки; вдень — до другої години по обіді для п’ятої доставки; вдень — до четвертої години по обіді для шостої доставки; вдень — до шостої години по обіді для сьомої доставки». Ось ці години, і я прочитав їх. 

Шеляг на мить схилив голову, а тоді різко, з виляском, згорнув книгу. 

— Чому ми це робимо, пане Шеляг? — смиренно спитав Стенлі. 

— Через гон-нор, — відповів пан Шеляг. — Ось де була вся біда. Гон-нор убив нашу Пошту. Гон-нор, жадібність, і Клятий Тупак Джонсон, і Нове Пе.  

— Нове Пе, пане Шеляг? Але як може літера... 

— Не питай, Стенлі. На цьому моменті починаються надто складні речі, і жодна з них не стосується шпильок. 

Вони погасили лампадки й вийшли. 

Коли вони пішли, в кімнаті залунав ледь чутний шепіт. 

Розділ третій 

НІХТО, КРІМ НАС 

В якому наш герой відкриває для себе світ шпильок — Апострофи замість лапок у торговця городиною — З.П.Л. — Стежина долі — Любителька ґолемів — Бізнес бізнесу і чергова дискусія про природу свободи — Клерк Браян демонструє ентузіазм 

— Вставайте Й Сяйте, Бане Губберук! Настав Ваш Другий День На Посаді Поштмейстера! 

Мокр ледь роздер одне око і глипнув ним на ґолема. 

— О, то ви ще й будильник? — сказав він. — Ох. Мій язик. Його ніби мишоловкою притиснуло.  

Він наполовину проповз, наполовину перекотився через своє ліжко з листів і зумів встати на ноги лише за дверима. 

— Мені потрібен новий одяг, — вимовив він. — І їжа. І зубна щітка. Я йду в місто, пане Помпа. Ви залишаєтеся тут. Візьміться за щось. Наведіть тут лад. Ліквідуйте графіті на стінах, гаразд? Принаймні ми можемо надати цьому місцю чистішого вигляду! 

— Все, Що Накажете, Бане Губберук. 

— Чудово! — сказав Мокр, зробив крок і скрикнув. 

— Бережіть Кісточку, Бане Губберук, — сказав пан Помпа. 

— Між іншим! — гукнув Мокр, балансуючи на одній нозі. — Як вам вдається завжди мене вистежити? Звідки ви знаєте, де я? 

— Кармічна Сигнатура, Бане Губберук, — пояснив ґолем. 

— І що конкретно це означає? — зажадав Мокр. 

— Це Означає, Що Я Завжди Точно Знаю, Де Ви.  

Глиняне обличчя не виражало абсолютно нічого. Мокр здався. 

Він викульгав назовні, в те, що для цього міста правило за свіжий новий ранок. Вночі трохи підморозило, якраз настільки, щоб надати повітрю особливого присмаку, що пробудив у Мокрові апетит. Нога все ще боліла, але принаймні сьогодні йому вже не потрібен був костур. 

І ось — містом ішов Мокр фон Губперук. Він ніколи раніше цього не робив. Бувало, доводилося робити це покійному Альбертові Спенґлеру, доводилося Мундо Сміту та Едвінові Стріпу, і ще пів дюжині особистостей, які він вдягав і скидав із себе в міру потреби. О, всередині він завжди залишався Мокром (от ім’я ж, він чув усі можливі жарти щодо нього), але зовні перебували вони — між ним та навколишнім світом.  

Едвін Стріп узагалі був шедевром. Це був Не Досить Спритний Шулер, якому потрібно було, щоб це було помітно. Він настільки відкрито, очевидно невміло махлював у «Знайди даму» та інших вуличних іграх, що народ просто-таки в чергу ставав, аби обшахраювати нездару-шахрая і піти собі геть, усміхаючись... усміхаючись до того самого моменту, доки вони не намагалися розплатитися так легко здобутими монетами.  

Мистецтво шахрайства має секрет, і Мокр відкрив його: в поспіху або в перезбудженні люди доповнювали дії шахрая власною жадібністю. Вони так прагнули витягти гроші з очевидного ідіота, що їхні власні очі самотужки доповнювали ті деталі карбування, яких насправді не було на монетах, що їх вони так гарячково розпихували по кишенях. Усе, що треба було зробити, — це дати натяк. 

Та це були ще квіточки. Деякі клієнти навіть ніколи не дізнавалися, що поклали в свої гаманці фальшиві монети — бо примудрялися дозволити невмілому шулеру побачити, куди кладуть самі ці гаманці. Згодом вони переконувалися, що Стріп, може, й був нетямущим у картах, але це більше ніж компенсувалося його винятковим талантом кишенькового злодія. 

Зараз Мокр почувався обдертою креветкою. Так, ніби вийшов у місто голяка. І, попри це, ніхто так і не звертав на нього жодної уваги. Ніхто