Володимир Миколайович Верховень - Стара хвороба

— Зулейхо, даремно ти встала… Та й похолодніло дуже. Тобі вже час спати.

Молода жінка розплющила очі. Музика стихла, поруч на столику згасла лампа. Вітер усе більше посилювався. Поли білої Юсуфової сорочки шарпав вітер, вони лопотіли по голому тілу.

— Добре, зараз я ляжу, — тільки й мовила Зулейха.

Прогулянковий пароплав удалині вже майже зник з очей. Зулейха поглянула на нього ще раз і почала спускатися по трапу в каюту.

Юсуф, хоча й набрався як чіп, все ж поривався допомогти дружині, та вдарився головою об штормову кришку ілюмінатора.

Увімкнувши світло в каюті, Зулейха побачила, як у нього на лобі, крізь сплутані пасма волосся, що спадало на очі, тече кров. Помітивши це, Юсуф приставив руку дашком до лоба, ніби намагаючись приховати збентеження, і, відступивши назад, сказав:

— Вибач, нічого страшного… йодом помажу… солодких тобі снів… Раптом щось буде треба, поклич… Я тут, під боком…

Розділ п’ятий

В іншому листі Зулейха писала дядькові:

«Чи хвора я насправді? Достеменно не знаю… Температури немає, нічого не болить. Але я лежу з ранку до вечора. Не повірите, та я навіть жодного разу не розгорнула французькі романи, що ви мені надіслали. Якби ви тільки бачили моє вбрання… Не хочеться причісуватися, ліньки пришити ґудзик, що відірвався від сорочки. Мені осоружні всі навколо, навіть ви, і я вже звикла до цього. Так, не відповідати на запитання, коли тебе питають, — що може бути більш непристойним! Але я поводжуся нечемно: мене щось питають — я заплющу очі й мовчу.

Та водночас я не зовсім упевнена, що затялася мовчати не без наміру. Авжеж, тільки-но почни відповідати, і цим одноманітним порожнім балачкам не буде кінця-краю. Може, й краще, що всі гадають, ніби я хвора.

Ще мені тут геть набрид місцевий лікар, якого запросив мій батько. Не так розмовами, як своїм трубним гласом, який і будь-яку здорову людину здатний звести з розуму.

Ви добре знаєте, яка людина моя мати. На самоті вона звичайно весь час бурмоче собі під ніс, але коли хтось з’являється поруч, не знає, що їй сказати. Колись ви назвали її Королевою Небалакучих, кращого прізвиська годі й придумати.

Та найбільше мене дивує те, що вона знає, яка балакуча я від природи, проте нині ніби й не помічає мого мовчання. Що до мого батька, то він теж своєрідна людина, котру неможливо зрозуміти. А втім учора він сказав щось дивне. Прийшов на обід з казарми, зняв мундир і сів поряд зі мною. Він довго дивився мені в очі, а потім, сміючись, мовив:

— Зулейхо, як багато про що ти, виявляється, можеш мовчати!

Мені досі чомусь здається, що його слова були сповнені глибокого сенсу і здогадів, які, я певна, в нього є. У мене аж тіло затерпло. Я почувалася голою людиною в зачиненій кімнаті, яка думала, ніби вона там сама, але раптом відчула, що за нею стежать.

— Тату, я не зрозуміла, що ти хотів сказати….

У нього був такий вигляд, ніби він і сам цього не знав. Батько наказав щось несуттєве слузі, що пас коня перед надвірними дверима, і знов обернувся до мене:

— Немає нічого дивного в тому, що ти так погано почуваєшся, Зулейхо. Це все через зміну середовища… Всі твої потрясіння від цього… Дуже скоро все минеться…

Те ж саме слово злетіло з батькових уст тієї ночі, коли я приїхала в Силіфке.

Зараз, коли дивлюся на себе в дзеркало, мені часом здається, що батько мав рацію: у мене справді навіть кров по венах повільніше тече. Тіло змирилося, тепер воно на одній хвилі з розумом. Мені нічого не хочеться робити. Нечесане волосся спадає донизу сплутаними габами, брови заросли, давно не доглянуту шкіру вкрили веснянки. Не згадаю, коли я востаннє з охотою розмовляла чи від душі сміялася. Мине ще трохи часу, і я зовсім звикну до місцевого життя, оледащію, занехаю себе, як тутешні жінки.

Минулого тижня до нас завітав міський голова і сказав, що в четвер увечері гратимуть сучасне весілля: жених із знатної сім’ї, а от наречена — дочка працівника нашого районного меджлісу. Але родини молодят ніяк не дійдуть згоди, бо родичі нареченого бажають справити весілля турецьке, традиційне, а нареченої — бал. Та ми домовились і вирішили приймати гостей у саду. На тому й погодилися. Загалом, гратимуть на сазі,[22] як на будь-якому турецькому весіллі, але й танцюватимуть теж…

— І навіть саз буде?

Міський голова посміхнувся і сказав:

— Ото ще мені! Привеземо джаз-банд із Мерсіна. Та річ не в цьому. Щоб розробити програму вечора, ми зібрали цілий комітет. І ви також входите до нього. Мене ж прислали від імені міста попросити вас, якщо ваша ласка, зробити нам честь і взяти під свою руку наш комітет.

Я вже говорила, що розучилася розмовляти як усі нормальні люди. Тому, відповідаючи Юсуф-бею, я таки відважила солі:

— Скільки я знаю, розваги кожен розуміє, як сам хоче. Хто співає пісень, хто грає, а хто випиває. Це все не можна вмістити в жодну програму, а ви — „комітет“…

Здається, я доїла його до печінок. Міський голова став раптом такий сердитий… Якби поряд не було батька, він, чого доброго, ще й нагрубіянив би мені. Але чомусь цей самолюбивий молодий деребей у товаристві батька завжди почувався в ролі підлеглого рядового. Скоріш за все, таким він і залишиться.

З сумним і дещо збентеженим виглядом він відповів:

— Наша мета — окультурити подібні зустрічі. Звичайно, наскільки нашої спромоги… Ви здобули добру освіту… І знаєте всі тонкощі цих справ… Тому, гадаючи, що ви не зможете нам відмовити, візьметеся навчити нас речей, яких ми не знаємо… Але якщо вам це не до шмиги…

А батько все перебаранчав його:

— Зулейха трохи нездужає, але це не завадить їй працювати з вами. Радше навпаки. Може, це якось розворушить її… Моя донька завжди залюбки виконуватиме все те, про що її попросить місто. Так же ж, Зулейхо?

Я на той час уже пошкодувала про те, що зробила. Витріщивши очі, ніби батькові слова мене здивували, я підтвердила його слова:

— Певна річ, тату… понад усякий сумнів!

Це ж треба — організувати районний комітет для чийогось там весілля. А я мушу тепер стати членом цього комітету!

І хоча годі було придумати щось смішніше за те, чим доводилося займатися, та завдяки цій роботі я трохи пожвавилася.