Шарлотта Бронте - Учитель

в нас ніби нюх на зловживання; ми вчуваємо негідника за милю; ми природжені реформатори, до того ж радикальні; для мене неможливо жити в одному місті з Крімсвортом, щотижня спілкуватися з ним, бути свідком його ставлення до вас (щодо вас, то я байдужий, але мене зачіпає кричуща несправедливість, з якою він порушував ваше природне право на рівність) — тож кажу, що для мене було неможливим опинитись у такому становищі й не відчути, як у мені орудують водночас ангели та демони нашого роду. Я керувався лиш інстинктом — протистояв тирану і розірвав кайдани.

Тепер уже монолог Гансдена мене зацікавив — тому, що ця промова відображала його характер і тому, що пояснювала мотиви вчинків; вона направду так мене заворожила, що я забував йому відповідати; мовчки сидів, розмірковуючи над безліччю питань, які породжували його слова.

— То ви мені вдячні? — знову запитав він.

Насправді я був йому вдячний, або майже вдячний, і цієї миті він мені навіть подобався, незважаючи на його proviso,[10] що він робив це не заради мене. Але людську натуру збагнути важко. Оскільки я не бажав ствердно відповісти на його пряме запитання, то відкинув усяку вдячність і заявив: якщо він очікує винагороди за своє заступництво, то нехай надіється на неї в кращому світі, бо тут йому її не бачити. У відповідь він обізвав мене «безсердечним аристократичним скнарою»; я, своєю чергою, звинуватив його в тому, що він відібрав у мене шматок хліба.

— Брудний то був хліб, чоловіче! — закричав Гансден. — Брудний і неїстивний. Ви отримували його з рук тирана, бо, кажу вам, Крімсворт — справжнісінький деспот: деспот для своїх робітників та клерків, а одного дня стане ним і для власної дружини.

— Дурниці! Хліб усюди — лише хліб, а зарплата — лише платня. Я все це втратив, і все через вас.

— У тому, що ви кажете, є певний сенс, — відповів Гансден. — Мушу наголосити, що приємно здивований тим, яким практичним ви стали. Усі попередні спостереження за вашим характером підказували мені, що сентиментальна радість, яку ви відчуєте, знову отримавши свободу, змусить вас забути — принаймні на якийсь час — про завбачливість та розсудливість. Тепер я змінив свою думку на краще, оскільки ви таки спроможні мислити про насущне.

— Мислити про насущне! А як можу думати інакше? Мені ж треба за щось жити, і для цього слід мати насущне, котре можу отримати тільки за допомогою праці. А ви, повторюю, позбавили мене її.

— Що маєте намір робити? — холодно запитав Гансден. — У вас впливові родичі; гадаю, вони знайдуть вам інше місце.

— Впливові родичі? Хто це? Хотів би я знати їхні імена…

— Сікоми.

— Дурниці! Я з ними порвав.

Гансден скептично поглянув на мене.

— Так, — підтвердив я. — До того ж, назавжди.

— Ви, певно, маєте на увазі, що це вони порвали з вами…

— Думайте як хочете. Вони запропонували мені покровительство за умови, що прийму духовний сан. Я відмовивсь і від цієї умови, і від винагороди за неї. Я відштовхнув своїх холодних дядечків, щоб кинутися в обійми старшого брата, а з його чулих обіймів потрапив до рук сторонньої людини — тобто ваших, і тепер мене душить це жорстоке стискання.

Говорячи це, я не зміг приховати посмішку; щось подібне з’явилось і на вустах Гансдена.

— О, розумію! — сказав він, дивлячись мені у вічі, й було очевидно, що він заглянув мені в душу. Посидівши так кілька хвилин — підперши підборіддя рукою та пильно вдивляючись в моє обличчя — Гансден урешті продовжив:

— Серйозно: вам справді нічого чекати від Сікомів?

— Так — окрім несхвалення та відторгнення. Чому ви знову про це питаєте? Як можуть руки, забруднені чорнилом контори і засмальцьовані жиром зі складу вовняних речей, знову торкнутися рук аристократів?

— Звісно ж, у цьому будуть складності; однак ви істинний Сіком: за зовнішністю, рисами обличчя, мовою, манерами; не думаю, що вони від вас відмовляться.

— Вони вже відмовилися; не говорімо більше про це.

— Чи ви шкодуєте, Вільяме?

— Ні.

— Чому ні, юначе?

— Тому, що ці люди не з тих, від яких я коли-небудь дочекався б співчуття.

— Але ж ви — один із них.

— Це ще раз доводить, що ви нічого про мене не знаєте: я син своєї матері, а не племінник своїх дядьків.

— Та все ж один із ваших дядечків — лорд, хоча й не надто відомий і багатий, а інший — вельми шанована особа; пильнуйте власні життєві інтереси.

— Дурниці, містере Гансдене. Не знаю, чи вам це відомо, але навіть якщо б я покірно піддався їхній волі, то навряд чи мені вдалося б виказати достатньо смиренності, щоб здобути їхню прихильність. Я лише пожертвував би власним комфортом, нічого не отримавши взамін.

— Цілком імовірно: тому ви й вирішили, що найрозумніше буде розраховувати лише на себе?

— Авжеж. Я справді мушу надіятися тільки на себе — і так до самої смерті, тому що нездатний зрозуміти чи прийняти плани інших людей або ж виробити власні.

Гансден позіхнув.

— З усього зрозуміло лиш одне: це — не моя справа.

Він випростався в кріслі й знову позіхнув.

— Цікаво, котра година, — продовжив Гансден. — У мене зустріч на сьому.

— На моєму годиннику за чверть сьома.

— То я піду, — і він підвівсь. — Але ж ви не вплутаєтеся знову в торгівлю? — запитав, опершись на камінну’ полицю.

— Думаю, ні.

— Бо в такому випадку ви були б дурнем. Можливо, вам краще пристати на пропозицію своїх дядечків і піти у лоно церкви…

— Не раніше, ніж повністю перероджусь — і внутрішньо, і зовнішньо. Хороші священики — чи не найкращі люди.

— Ви справді так гадаєте? — глузливо перебив Гансден.

— Так, без сумніву. Але в мене нема якостей, притаманних доброму священикові, тому краще голодуватиму, ніж оберу професію, до якої не маю покликання.

— Вам важко догодити. Не бажаєте стати ні торговцем, ані священиком; ви також не можете бути правником, лікарем чи джентльменом, тому що у вас для цього нема грошей. Я б вам порадив вирушити у подорож…

— Як? Без грошей?

— Вам варто подорожувати у пошуках їх, друже. Ви можете говорити французькою — без сумніву, з жахливим англійським акцентом — але ж можете. Вирушайте на континент: можливо, там щось підвернеться.

— Боже мій, як я цього хочу! — вигукнув я з мимовільним запалом.

— То їдьте: що, в біса, вас тримає? Ви можете добратися, приміром, до Брюсселя лише за п’ять-шість фунтів — якщо вмієте економити.

— Якби й не вмів, то злидні б мене навчили.

— Тож їдьте та увімкніть