Сьюелл Анна - Чорний Красень, Сьюелл Анна

Хай там як, та мені й справді здалося, що Джо став більшим, дорослішим. Його безтурботність нікуди не зникла, зате рухи стали більш упевненими, рішучими, неначе він із хлопчиська-підлітка одразу став дорослим чоловіком.

Розділ 21

Розставання

Три роки прожив я в цьому чудовому маєтку, а потім у нашому житті почали назрівати невеселі зміни. Усе частіше стали говорити про те, що господиня хвора, лікар став частим гостем у маєтку, а наш господар ходив чорний, як хмара. Невдовзі до нас дійшла чутка, що господині треба на два-три роки покинути Англію та поїхати в теплі краї. Для всіх ця новина була наче грім серед ясного неба. Весь маєток огорнув чорний смуток. Містер Гордон залагоджував усі справи та готувався до від'їзду з Англії, і ми вже звикли слухати у стайні розмови про майбутню розлуку. Та, правду кажучи, інших тем для розмов і не було.

Джон виконував свої обов'язки з мовчазною похмурістю, та й Джо вже більше не насвистував. Увесь час якісь люди то приїжджали до маєтку, то від'їжджали з нього, відтак роботи у мене та Джинджер було доволі.

Першими покидали маєток міс Джесі, міс Флора та їхня гувернантка, і перед від'їздом дівчата завітали до стайні. На прощання вони сердечно, наче старого друга, обійняли Веселуна. Та зрештою, він і був їхнім другом! А потім ми почули, що чекає на нас. Нас із Джинджер було продано графові W. — давньому другові містера Гордона. Господар навмисно підшукав нам це місце, сподіваючись на гарне ставлення до нас. Веселун переходив до вікарія Блумфілда, який саме підшукував поні для місіс Блумфілд, але з однією умовою: коли поні постаріє настільки, що виявиться ні до чого не придатний, він прийме гідну смерть від кулі та буде похований.

Доглядати за ним (і взагалі по господарству) мав Джо, тож я думаю, що за Веселуна можна було зовсім не хвилюватися. Джон отримав кілька пропозицій з різних місць (доволі непоганих), але не поспішав приставати на жодну з них, кажучи, що треба все як слід обміркувати.

Напередодні від'їзду, вже ввечері, господар завітав до стайні, щоб віддати кілька розпоряджень, а заразом і попрощатися з улюбленими кіньми. Настрій був у нього препаскудний, це було навіть чути з його голосу. Мені здається, що коневі інтонація говорить набагато більше, ніж людині.

— Джоне, ти вже вирішив, що робитимеш далі? — запитав він конюха. — Я чув, ти ще не пристав на жодну пропозицію.

— Щира правда, сер. Я так собі міркую: коли б мені вдалося зустрітися з гарним об'їждчиком лошаків і кінним інструктором, це було би просто ідеально. Знаєте, скільки коней псується тільки тому, що потрапляють не в ті руки? А цього могло б і не статися, якщо б вони опинися у відповідних людей. Ще не було такого коня, до якого я не знайшов би підходу, і якби я зміг знайти таку роботу, щоб від самого початку наставляти коней на правильний шлях, це була би найкраща справа у моєму житті. А що ви на це скажете, сер?

— Я ще не зустрічав такого чоловіка, який би знав цю справу так, як ти, — зізнався господар. — Ти розумієш коней, а коні розуміють тебе, тож, думаю, одного прекрасного дня ти розпочнеш власну справу, і так буде найкраще. А як знадобиться моя допомога, ти просто мені напиши. Я ж тим часом замовлю за тебе слово у мого лондонського агента і напишу йому рекомендацію на тебе.

Господар назвав Джонові ім'я, адресу, подякував за довгу вірну службу, і Джон геть розчулився.

— Та що ви, сер, не треба, ви з місіс Гордон зробили стільки добра, що я до смерті ваш боржник. Ми вас постійно згадуватимемо, сер, і дай Боже, щоб одного чудового дня ми знову побачили місіс Гордон у доброму здоров'ї. Ми дуже на це сподіваємося, сер.

Господар мовчки потис Джонові руку, і вдвох вони вийшли зі стайні.

І от настав цей невеселий день. Усі великі речі у супроводі прислуги були відправлені напередодні, і в маєтку залишилися лише господар, господиня та їхня покоївка. Ми з Джинджер подали екіпаж до парадного входу; це був наш останній виїзд із маєтку Гордонів. Із будинку наказали виносити дорожні подушки, килимки та всяке інше причандалля, і коли все вже було готове, на сходах з'явився господар із господинею на руках (я в запрягу стояв із того боку, де маєток, і тому все добре бачив). Містер Гордон надзвичайно обережно садив дружину в екіпаж, а прислуга стояла і плакала.

— Ну, все, хай вам щастить! — сказав він на прощання. — Ми вас довіку не забудемо. — І сівши в екіпаж, гукнув: — Їдьмо, Джоне!..

Джо скочив на козла, і ми розміреним клусом побігли через парк, а потім через село; селяни стояли на порозі своїх домівок, махали нам услід руками і казали: "Нехай благословить вас Бог!"

Коли ми приїхали на залізничну станцію, то господиня, здається, сама пішла до зали очікування. Я чув, як її приємний голос сказав:

— До побачення, Джоне. Хай Бог тебе благословить.

А тоді відчув, як смикнулися віжки в Джонових руках, але сам Джон не зронив ані слова. Мабуть, боявся, що не стримається й заплаче. Щойно Джо Ґрін забрав з екіпажа весь багаж, Джон залишив його біля коней, а сам пішов на перон. О, бідолашний Джо! Він стояв коло нас, і ми добре бачили сльози на його очах.

Невдовзі, пахкаючи парою та димом, на станцію вкотився потяг. Він простояв хвилини дві-три, потім двері вагонів з ляскотом зачинилися, черговий станції подув у сюрчок, і потяг, набираючи швидкість, поїхав далі, лишивши по собі кілька хмарок сизого диму та пару розбитих сердець.

Коли він зовсім зник з очей, Джон повернувся до нас.

— Більше ми її не побачимо, — промовив він сумно. — Не побачимо…

Він сів на козла поряд із Джо, взяв віжки в руки, і ми повільно рушили додому. Та це вже був не наш дім.

Частина ІІ

Розділ 22

Графський маєток

Уранці наступного дня, одразу ж після сніданку, Джо запряг Веселуна в легкий тарантас,[47] у якому їздила місіс Гордон. Веселун заіржав, прощаючись із нами; поні покидав маєток першим, віднині він мав жити у вікарія. Після нього настала і наша черга. Джон засідлав Джинджер, сів на неї верхи, мене взяв за повід, і ми рушили долиною, тримаючи шлях на маєток графа W.

Маєток графа W. вражав величною красою, та й чималі графські стайні, що стояли трохи далі, теж виглядали солідно. Ми в'їхали в двір, оточений кам'яною огорожею, і Джон гукнув містера Йорка.

Містер Йорк виявився доволі симпатичним чоловіком середніх літ із вольовим голосом. Він, як годиться, привітався з Джоном, мимохідь оглянув мене та Джинджер і гукнув стаєнного. Наказавши йому відвести нас до стайні, він запросив Джона в дім перекусити з дороги.

Нас завели до великої просторої конюшні й розмістили у сусідніх стійлах. За півгодини, коли ми вже були почищені та нагодовані, до стайні зайшли Джон і Йорк — наш новий кучер.

— Добре, містере Менлі, — промовив Йорк, ретельно оглядаючи мене і Джинджер. — Я не бачу в цих конях якихось вад, тепер скажіть мені таке. Кожен кінь, як і людина, має якісь характерні риси, і те, що добре для одного, не конче добре для іншого. Тож поки ви тут, я хотів би знати, чи є в них якісь особливості, про які краще попередити заздалегідь?

— Знаєте, — промовив Джон, — мені дуже шкода з ними розлучатися, бо, як на мене, в усій Англії ви не знайдете другої такої пари. Та ваша правда, у кожного коня, як і в людини, свій характер. Цей вороний — не кінь, а просто диво; мені здається, він від самого народження не знав ні грубощів, ні стусанів, і для нього немає більшого задоволення, ніж виконувати волю свого господаря. Кобилі ж у дитинстві, схоже, пощастило менше, та й продавець її казав те саме. Коли вона потрапила до нас, таких натуристих було ще пошукати. Та як побачила, що в нас не так уже й погано, то поволі виправилася. Три роки служби — і жодного вибрику. Я вам так скажу: коли з нею по-людськи, то більш роботящої конячки, ніж вона, ви ніде не знайдете. Але від природи вона більш запальна, ніж вороний, на мух злиться більше, заплутаний повід дратує її більше, а коли ви її скривдите, то можете не сумніватися, що вона відплатить вам тією ж монетою. А зрештою, чи не вам знати, що таке гарячий кінь?

— Авжеж, — погодився з ним Йорк. — Я все зрозумів. Та, бачте, тут у кожного стаєнного свої примхи, і домогтися, аби кожен робив те, що він має робити, справа не з простих. Та зрештою, що залежить від мене, я робитиму вправно, на це ми й пристанемо. А те, що ви говорили про гніду кобилу, я неодмінно матиму на увазі.

Коли вони уже виходили зі стайні, Джон раптом пригадав:

— Знаєте, у нас не вдягали збрую з мартингалом. Вороний узагалі не знає, що це таке, а кобила, якщо вірити торговцеві, саме через цю штуку й стала такою норовистою.

— Ну, ні, коли вони вже тут, мартингала їм не уникнути, — зізнався Йорк. — Особисто мені більше до вподоби, коли кінь почувається вільно, та й наш господар ніби теж, а от пані господиня… Їй має бути все по моді, і якщо кінь тримає голову трохи нижче, ніж треба, вона на нього навіть не погляне. Я мартингалів не любив і не любитиму, та проти нашої пані не підеш, і коли вона кудись їде, від мартингала не відкрутишся!

— Шкода, коли так, — спохмурнів Джон. — Ну що ж, мені пора, у мене скоро потяг.

Він підійшов до мене і до Джинджер, лагідно поплескав нас і сказав на прощання декілька слів. Голос у нього був дуже сумний.

Я ж на прощання просто тицьнув ніс йому в руку. Попрощавшись із нами, Джон розвернувся й пішов, і я вже більше його не бачив.

Наступного дня до стайні, щоб поглянути до нас, завітав сам лорд W., і, схоже, наш вигляд його цілком задовольнив.

— Як на мене, коні зовсім непогані, — заявив він. — Та зрештою, коли сам містер Гордон, мій друг, дає їм такі чудові рекомендації, інакше й бути не може. Шкода, звісно, що вони не однієї масті, проте для нашої місцевості згодиться, головне, аби гарно ходили у запрягу. А от коли поїдемо до Лондона, то треба буде підібрати пару для Барона. А вороний, напевне, дуже гарний під сідлом.

Йорк переповів йому все, що казав про нас Джон.

— Ну що ж, — промовив граф, — дивіться за кобилою в обидва і не намудруйте з мартингалом. Я думаю, все буде гаразд, ну, може, ще на початках повередують трохи. Не забудьте попередити про це пані.

Після обіду нас запрягли в екіпаж і підвели до входу в маєток. Маєток вражав грандіозністю, він був утроє більший за помешкання у Біртвік-парку, та, як на кінський розум, старий будинок виглядав затишніше.