Роман Купчинський - Перед навалою, Роман Купчинський

З-під сивих брів виглядали великі ясні очі, спокійні, як замерзле плесо. Довгий, тонкий ніс, повні уста і м’яке підборіддя надавали лицю жіночий вигляд. Мужеське було тільки високе чоло, вбране барокковими звоями кучерів.

З-поза високої постаті духовника війнуло пусткою і стариною незамешканої хати.

— Ви до кого? — запитав крізь двері, мовби боявся напасти.

— До отця крилошанина! — і Зварич ще з коридора представився та розказав, від кого і з чим.

Крилошанин узяв письмо і впустив Зварича досередини. Хвилю було тихо. Крилошанин читав лист, а Зварич водив оком по стінах, завішаних іконами, хрестами, зіллям з Єрусалима і картинами з княжої історії — Пелеховського. В другій кімнаті кульгав покашлюючи старосвітський годинник.

Врешті крилошанин відложив папір і з-поза окулярів глянув у сторону Зварича.

— То ви родственник пана Городюка?

— Так єсть! — відповів Зварич, простуючись.

— Знаю, знаю, дуже порядний чоловік. Але з отцем Керницьким, вважайте, я тут безсильний. Чому ні, ще нині перекажу ексцеленції. Але ексцеленція також не можуть на те порадити. Намісничество і військові власті мають тут до говорення передовсім.

— Так, прошу отця крилошанина, але отець Керницький зовсім нічого не завинив.

— Вірю. Знаю отця Керницького. Примірний священик. Але що ми можемо супроти військових властей?! Нема способу, ви знаєте.

— А як його вивезуть кудись або замкнуть у Львові надовше? Тепер війна, заки буде суд…

Крилошанин потурливо всміхнувся.

— Но, так воно не буде. Не припускаю ні я, ні екселенція, щоби в Австрії можна було задурно людей по арештах мучити. А ще до того священиків. Помилка дуже скоро виявиться. А тут можлива тільки помилка.

— Певно, що воно помилка, але ні намісництво, ні військова влада не кажуть священиків приковувати до гармат і тягнути з собою на позицію.

Зварич виповів це таким терпким голосом, що крилошанин здивовано глянув на нього. Просто вірити не хотів.

— Що ви кажете? До гармати приковувати!? Де? Кого?..

— Я сам на власні очі бачив, як артилерія вела якогось старенького священика зі Словіти.

Крилошанин неспокійно, порушився на кріслі.

— Зі Словіти?!.. Коли?

— Вчора в полуднє. Люди казали, що цей старенький священик зі Львова.

Очі крилошанина вдивилися недовірливо в лице Зварича. Але те лице давало, видно, запоруку правди, бо крилошанин почав схвильовано говорити, потираючи долонею чоло.

— Хіба не отець Дольницький? Який він? Низького росту, похилий?!

— Так єсть. Голову трохи так набік тримає.

Видно, ця остання признака відносилася таки до отця Дольницького, бо крилошанин взявся руками за голову, як в приступі жаху.

— Боже милосердний. Отця Дольницького… Куди ж його повели?

— Не знаю, прошу. Полк ішов на фронт, і між гарматами пішов прикований і той священик. Я хотів щось зробити для нього, але мене відіпхнули вояки, а якийсь старшина пояснив мені, що це зрадник. А сам священик сказав мені, що, видно, так подобалося Господу Богу, а «Пречиста Діва, — каже, — мене не опустить». Цілу дорогу, як ішов, бився у груди і молився. Ледве старенький тягнув ноги за собою…

Зварич глянув на крилошанина і замовк. Холодне донедавна лице викривилось від болю, заплющені очі запалися в лоб, а стягнені брови кинули тінь на обличчя. Видно було, що терпів, що бунтувався його дух, що думка шукала помочі, а може, і мести, але затиснені уста не пропустили ні одного прокльону на адресу несправедливих. Тільки руки, бліді і ніжні, стискали поруччя крісла. Врешті крилошанин підвів голову і розкрив очі.

— Страшне… Неймовірне, — сказав прибитим, тихим голосом. — Дякую вам, пане, що зайшли до мене. Я буду старатися, що буде в моїй силі. Перекажу ексцеленції… Дякую, — повторив ще раз і встав. Зварич підвівся і мовчки поклонився. Коли виходив з кімнати, кинув оком позад себе. Біля стола стояв далі непорушно крилошанин, застиглий у позі такої резиґнації і безрадности, що не можна було сподіватися по нім сильнішого протесту.

Зварич вийшов із забудовань св. Юра з тягарем на душі. Ось уже в двох місцях був у справі отця Керницького і з обидвох виніс те саме враження: для Керницького не було там рятунку. Ніхто з тих людей, до яких носив листи, не давав навіть тіни надії, що справа поведеться. Всі безрадно розводили руками. Хоч, напевно, хотіли помогти, але не могли.

Чому це так?!.. Адже Австрія не була державою застрашених овець, тільки прив’язаних горожан! Адже як не надуживали в ній прав пануючі народи, все ж таки була змога протесту!.. Чому тепер страх прикував людям ноги, зв’ялив руки, замкнув уста?!

Війна?!.. Нехай і війна, але й на війні є якісь права, хоч, може, і менші, як за мирних часів. Не може ж так бути, щоби перший-ліпший старшина, жандарм, а навіть звичайний рядовик був паном життя і смерти поважних, статечних горожан! Військо має в тих часах до говорення!? Він знайде дорогу до військових. Піде до самої Головної команди УСС або ще вище — до Боєвої управи, розкаже їм усе, а вони мусять щось зробити. Може бути, що тепер для цивільних всюди двері зачинені, але зате для військових всюди стоять отвором… Отак роздумуючи, Зварич зійшов вулицею Скарги на Городецьку. Хотів сісти на трамвай і під’їхати до Головної команди.

Городецька вулиця — головна артерія головного двірця. В звичайний час повна все людей і возів. Тепер подвійно оживлена. Хідниками сюди і туди нервова публіка, вулицею вози, авта і трамваї. Гамір, торохкіт, трубки і дзвінки, що й розмовитись тяжко.

Нараз понад клекіт великої вулиці збився, як дужий орел понад громову хмару, ясний, бадьорий спів:

Ой з-за гори чорна хмара встала,

То не хмара — молоді гусари…

Зварич збудився з задуми і глянув у сторону, звідки доходив той спів. Не видно було нічого. Тільки голос соток людей нісся по вулиці:

…То не хмара — молоді гусари,

Попереду їдуть генерали…

Щось нечувано веселого, незнано бадьорого дзвеніло в згуках тієї пісні. Здавалося, що ось за піснею з’являться і самі співаки — казочні красені-лицарі, на конях, як змії, в шоломах, як сонце, з мечами, мов блискавка…

…Попереду їдуть генерали,

А позаду б’ють у барабани…

Зварич перший раз чув ту пісню, і здавалося йому, що ніколи ще не чув чогось більш гарного і сильного. Не видержав. Побіг наділ, щоб якнайшвидше побачити співаючих. А по дорозі, назустріч йому, линула далі ясна пісня:

…А позаду б’ють у барабани,

Не журіться, молоді гусари…

Нарешті!.. Крізь куряву вуличного пороху продерлися ряди співаючих. Попереду старшина, в жовто-сірім однострої, в мазепинці на голові.

— Стрільці! — скрикнув голосно