Террі Пратчетт - Душевна музика, Террі Пратчетт

— Яку неї грати? — спитала Сюзен.

— Ну... відриваєш людині голову й копаєш її так і сяк, взувшись у спеціальні обсидіанові чоботи, аж доки гол не заб’єш чи голова та не лусне. Але в неї більше вже ніхто не грає, — поспішно додала вона.

— Мабуть, не грає, — погодилася Сюзен.

— Гадаю, таких чоботів просто більше не шиють, — сказала Глорія.

— Якби вони там зараз у аарґруугу грали, то Залізна Ділі зараз бігала би й волала «по голові бийте, трясогузки косоокі», — сказала Гагата.

Якийсь час вони йшли мовчки.

— Гадаю, — обережно сказала Глорія, — що вона б так насправді не волала.

— Цей, а ви нічого... дивного останнім часом не помічали? — змінила тему Сюзен.

— Дивного в якому сенсі? — перепитала Глорія.

— Ну, як... щурів... — сказала Сюзен.

— Не бачила я тут щурів, — сказала Глорія. — А я пильно дивилася.

— Ну, в сенсі... дивних щурів, — пояснила Сюзен.

Вони якраз були навпроти стайні. Зазвичай там тримали двійко коней для карети, а протягом навчального року — ще кількох коней, із якими вихованки, їдучи з дому, не змогли попрощатися.

Є такі дівчата, що їх під страхом смерті не змусиш прибирати у себе в кімнаті. Натомість вони ладні битися за честь вигрібати гній зі стаєнь. Сюзен такою надприродною парадоксальністю не вирізнялася. Вона нічого не мала проти коней, але не розуміла цього всього умлівання за вудилами, вуздечками й путами. А також нащо міряти їхній зріст п’ядями, коли є цілком зручні сантиметри. Надивившись на дівчат у рейтузах, які метушилися навколо стайні, вона вирішила, що це в них через нездатність зрозуміти принципи роботи таких складних пристроїв, як-от лінійка. Вона ще й уголос це сказала.

— Гаразд, — продовжила Сюзен. — А круків?

Щось подмухало їй у вухо. Вона різко розвернулася.

Посеред двору стояв білий кінь — чужорідний, мов дешевий спецефект. Він був заяскравим. Він світився. І здавався єдиним справжнім живим створінням у світі блідих тіней. Порівняно з пузатими поні в тутешніх стійлах, він був велетнем.

Навколо коня крутилося двійко дівчат у рейтузах. Сюзен упізнала Касандру Лиску й Леді-Сару Вдячну, які майже однаково полюбляли все, що ходило на чотирьох і казало «іго-го», і зневажали все інше, а також дивилися всьому світові в зуби й мали неабиякий хист до нескінченного подовження голосних у будь-якому слові.

Білий кінь ніжно іржав до Сюзен і тицяв носом їй у долоню.

«Тебе звати Хропунцем, — подумала вона. — Я тебе знаю. Каталася на тобі. Ти... мій. Мабуть».

— Я ж і питаю, — казала Леді-Сара, — хто його господар?

Сюзен озирнулася.

— А? У мене? — перепитала вона. — Так. Це я... Імовірно.

— Ти-и-и-и? Він був у стійлі поряд із Буреньким. Не знала, що в те-е-ебе тут є кі-і-інь. Ти зна-а-аєш, що про таке треба питати дозволу в панни Дупс?

— Це подарунок, — знайшлася Сюзен. — Від... декого...

Гіпопотам спогадів заворушився у мулистих глибинах її свідомості.

Цікаво, чому вона так відповіла. Сюзен не згадувала про діда багато років. Аж до минулої ночі.

«Я пам’ятаю стайню, — згадала вона. — Така величезна, що й стін не видно. Мене на тобі катали якось. Хтось мене тримав, щоби не впала. Але з такого, як ти, не впадеш, якщо ти цього не схочеш».

— О-о-о-ой. Не знала, що ти їздиш верхи.

— Колись... так.

— За це окрема плата, ти зна-а-ала? За те, щоби тримати коня, — сказала Леді-Сара.

Сюзен промовчала. Чомусь вона була майже певна, що за все буде заплачено.

— У тебе нема-а-а збруї, — завважила Леді-Сара.

Сюзен це розлютило.

— Мені й не треба, — відповіла вона.

— О-о-о-ой, без сідла будеш? — сказала Леді-Сара. — А керувати будеш за вуха, так?

Тут вступила Касандра Лиска:

— Мабуть, не можеш собі дозволити збруї. Ти ж із простеньких. І хай твоя гномиха на мого поні не заглядається. Вона на нього дивиться!

— Та я тільки дивлюсь, — озвалася Глорія.

— Ти... слину пускала, — сказала Касандра.

Бруківкою зацокотіло, і Сюзен заскочила коневі на спину.

Вона глянула вниз на вражених дівчат, а тоді на загін для вигулу поза стайнями. Там було кілька бар’єрів для стрибків — нічого особливого, просто перекладини на діжках.

Без жодного руху з її боку кінь розвернувся, пориськував у загін і попрямував до найвищого бар’єру. Вона відчула, як ураз під нею кінь збігається у згусток енергії, різко прискорюється, й от уже бар’єр десь унизу під ними...

Хропунець розвернувся й загальмував, переступаючи з ноги на ногу.

Дівчата дивилися. В усіх чотирьох на обличчях застиг вираз щирого подиву.

— А це так має бути? — заговорила Гагата.

— А що не так? — спитала Сюзен. — Ніхто з вас раніше не бачив, як коні стрибають?

— Бачили. Та тут є один цікавий нюанс... — почала Глорія в тій зваженій і повільній манері, як-от коли люди говорять, хвилюючись, що від їхніх слів світ розлетиться на друзки, — ...він полягає в тому, що зазвичай вони після стрибка приземляються.

Сюзен глянула вниз.

Кінь стояв просто в повітрі.

Що заведено казати коням, щоби вони відновили контакт із землею? Такої команди ще не вигадали, бо перед її необхідністю вершницьке сестринство ще ніколи не поставало.

Ніби читаючи її думки, кінь пориськував уперед і вниз. На мить його копита увійшли в землю, ніби її поверхня була не твердішою за туман. Але Хропунець майже одразу второпав, де має бути поверхня землі, й вирішив стати на неї.

Леді-Сара виявилася першою, до кого повернувся голос:

— Я розповім панні Дупс про те-е-ебе, — насилу вимовила вона.

На мить Сюзен охопив невідомий жах, але жалюгідний тон цієї обіцянки повернув її до тями:

— О, справді? І що ж ти їй розповіси?

— Що ти коня змусила стрибати і що... — дівчина затнулася, зрозумівши, що збиралася сказати.

— От і я так вважаю, — сказала Сюзен. — Гадаю, коні, які в повітрі зависають — це цілковите безглуздя, правда ж?

Вона зісковзнула з коневої спини й широко всміхнулася до однокашниць.

— Все одно це проти правил пансіону, — пробурмотіла Леді-Сара. Сюзен відвела білого коня у стайню, вичесала його й поставила у вільне стійло.

Щось пошурхотіло у купі сіна.

Сюзен