Муракамі Харукі - Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі

У ньому відчувалося щось таке, що можна назвати "цілковитою втратою чутливості". Можливо, неживі предмети стають ще більше неживими, коли людина відвертає від них очі.

Коли ж я зблизька старанно обстежив колодязь, то зрозумів, що його викопали набагато раніше, ніж звели сам будинок. Про це свідчила зовсім стара дерев'яна кришка. Стінки колодязя були зацементовані — видно, для зміцнення первісної конструкції. Навіть дерево біля нього наче підкреслювало, що з'явилося тут набагато раніше від інших у цьому саду.

Я опустив на землю бетонні блоки, зняв одну з половинок дощаної кришки і, спершись руками об край, нагнувся і зазирнув усередину, але дна не побачив. Колодязь, видно, був досить глибокий — його нижня частина тонула в цілковитій темряві. Я принюхався — трохи відгонило пліснявою.

— Води нема, — сказала Мей. — Колодязь без води.

"Птах, нездатний літати, й висохлий колодязь, — думав я. — Доріжка без входу і виходу. І ще…"

Дівчина підняла з-під ніг шматок цеглини й кинула його в колодязь. Невдовзі почувся слабкий сухий звук. От і все. Настільки сухий, що, здавалось, його можна розтерти на порошок.

Випроставшись, я глянув на Мей і запитав:

— Чому нема води? Висохла? А може, хтось його засипав?

Дівчина здвигнула плечима.

— Якби його хотіли засипати, то засипали б по вінця, хіба ні? Бо навіщо залишати діру в землі? Небезпечно — може хтось упасти. Правда?

— Мабуть, що так, — погодився я. — Мабуть, колодязь з якоїсь причини висох.

Раптом я згадав слова Хонди: "Якщо доведеться підніматись угору, то шукай найвищу вежу і вилізай на її вершину. Якщо доведеться спускатись униз, то шукай найглибший колодязь і спускайся на дно". Виходить, колодязь я вже знайшов.

Я ще раз нагнувся і, ні про що не думаючи, глянув у темряву. "От тобі й на! У такому місці, серед дня, існує така глибока темрява!" — подумав я. Я відкашлявся і проковтнув слину. Мені здалося, ніби в темряві колодязя хтось інший кашлянув. У роті залишився присмак лимонних карамельок.

Я накрив колодязь кришкою і поклав на неї блоки. Зиркнув на годинник. Майже пів на дванадцяту. В обідню перерву треба подзвонити Куміко.

— Мені пора додому.

Мей трохи насупилася.

— Гаразд! Вертайтеся додому, Заводний Птаху.

Коли ми перетинали сад, кам'яний птах, як і раніше, дивився на небо своїми висохлими очима. Небо все ще суцільно заволікали сірі хмари, але дощ припинився. Мей Касахара зірвала жмутик трави й підкинула вгору. Вітру не було, й травинки розсипались під її ногами.

— До смерку ще багато часу, — сказала дівчина, не дивлячись на мене.

— Справді досить багато, — погодився я.

6

Про Куміко Окаду й Нобору Ватая

Я ріс у сім'ї одинаком, а тому ніяк не міг собі уявити, що почувають брат і сестра одне до одного і як спілкуються між собою, ставши дорослими і почавши самостійне життя. Щоразу, коли заходила мова про Нобору Ватая, обличчя Куміко набирало дивного виразу — наче помилково їй у рот потрапило щось незвичне на смак. Однак що ховалося за цим виразом, я не здогадувався. Куміко знала, що до її старшого брата я зовсім не відчуваю чогось схожого на прихильність, і вважала це само собою зрозумілим. Зрештою, і вона сама не була ним до краю захоплена. Якби не їхня кревна спорідненість, то, гадаю, майже неможливо було б уявити собі їх за дружньою розмовою. Але вони доводилися одне одному близькими родичами — братом і сестрою, і це трохи ускладнювало їхнє становище.

Тепер Куміко майже не мала нагоди зустрічатися з Нобору Ватая, а я зовсім перестав бувати в домі її батьків. Як я вже казав, після досить бурхливої сварки з її батьком я порвав з ним усякі стосунки. Досі я нечасто — можна на пальцях порахувати — вступав з людьми в перепалку, але якщо вже я заводився, то йшов до самого кінця. Тож коли я виклав тестю геть усе, що накипіло на душі, мій гнів, як не дивно, кудись пропав. Ні ненависті, ні зла не залишилося. Здавалося тільки, ніби я звільнився від тягаря, який довелося довго нести на собі. Я навіть подумав, що цьому чоловікові випало нелегке життя, навіть якщо воно здається мені непривабливим і дурним. "З твоїми батьками більше не зустрічатимусь, — сказав я Куміко. — А ти можеш, якщо захочеш, це мене не стосується". Однак вона навіть не пробувала з ними побачитися. "Мені цього також не треба. Невже ти думаєш, що досі я до них навідувалася тому, що дуже хотіла?" — сказала Куміко.

Нобору Ватая жив тоді разом з батьками, однак у сварку між мною і батьком не втручався, а тримався зверхньо осторонь. У цьому не було нічого особливо дивного. Бо він не виявляв до мене жодної цікавості й уникав особистих стосунків, якщо в цьому не було конечної потреби. Тому після розриву з батьками дружини я не мав приводу для зустрічі з ним. Не мала його також Куміко. І він, і вона були зайняті. Крім того, вони ніколи не почувалися особливо близькими.

Однак іноді Куміко телефонувала братові в університетську лабораторію, а він їй — на роботу (але ніколи — до нас додому). "Я сьогодні дзвонила братові" або "сьогодні брат мені дзвонив" — ось усе, що я від неї чув, але про що вони розмовляли, я не знав. Зрештою, я особливо не допитувався, а Куміко без потреби не вдавалася в подробиці. Зміст їхніх розмов мене не цікавив. Та це не означає, що вони мене дратували. Чесно кажучи, я просто не розумів, про що, власне, можуть говорити такі різні люди, як Куміко й Нобору Ватая. Чи, може, це стає здійсненним завдяки особливому фільтру їхньої кревної спорідненості?

Куміко була на дев'ять років молодшою від Нобору Ватая і, крім того, у дитинстві вона кілька років жила з бабусею. Мабуть, і внаслідок цього між ними не склалися приязні, як звичайно у брата й сестри, стосунки.

Від самого початку в їхній родині було троє дітей — крім них обох, ще одна дочка, на п'ять років старша від Куміко. У трирічному віці Куміко забрали з Токіо до Нііґати, до батьківського дому, де її виховувала бабуся. Пізніше батьки пояснювали, що змалку вона часто хворіла, а тому вони вирішили, що їй краще рости в селі, на свіжому повітрі, але Куміко не могла в це повірити. Бо насправді не була такою кволою, ні на що не слабувала і не пригадує, щоб у Нііґаті дорослі особливо турбувалися її здоров'ям. "Мабуть, це була просто відмовка", — казала мені Куміко.

Уже згодом від одного родича вона почула, що її бабуся і мати довго ворогували, тож від'їзд Куміко до Нііґати був, так би мовити, умовою тимчасового перемир'я між ними. Віддавши на деякий час дочку, батьки Куміко вгамували гнів бабусі, а вона, отримавши під свою опіку внучку, запевнила собі зв'язок із сином, батьком Куміко. Виходило, що дитина начебто стала заручницею.

"Оскільки в батьків уже було двоє дітей, — розповідала Куміко, — то мій від'їзд не мав особливого значення. Звісно, вони не збиралися мене покидати, але віддали мене з легкою душею — мовляв, я ще маленька і довго там не затримаюся. Видно, з усякого погляду таке рішення для всіх було зручним. Ти можеш у це повірити? Не знаю чому, але ніхто з них не розумів, як це погано вплине на малу дитину".

Куміко жила в бабусі від трьох до шести років. За ці три роки нічого прикрого, незвичного з нею не сталося. Бабуся упадала всією душею коло неї, а їй самій приємніше було гратися з однолітками, двоюрідними братами й сестрами, ніж з набагато старшими братом і сестрою. Куміко привезли назад до Токіо, коли настав час іти до школи. Відчуваючи дедалі більший неспокій через розлуку з дочкою і побоюючись, щоб не було пізно, батьки наполягли на її поверненні додому. Але в певному розумінні вже було таки пізно. Після того, як було вирішено, що Куміко повернеться до Токіо, бабуся страшно занервувала. Перестала їсти, майже не могла спати. Плакала, сердилась і надовго замовкала. То міцно стискала Куміко в обіймах, то била її по руках лінійкою так сильно, що синяки залишала. Неподобними словами лаяла її матір. То казала, що не відпустить її і помре, якщо вона поїде, то заявляла, що не хоче її більше бачити — мовляв, нехай забирається світ за очі. Пробувала навіть перерізати собі вени ножицями. Куміко зовсім не розуміла, що, власне, навколо неї коїться.

І тоді вона відгородилася від зовнішнього світу. Перестала думати, перестала бажати. Її становище виходило за межі розуміння. Куміко заплющувала очі, затикала вуха, відмовлялася думати. Після того кілька місяців майже випало з її пам'яті. Пізніше не пригадувала нічого з того, що тоді з нею відбувалося. Отямилася тоді, коли була в іншому домі. Там, де мала жити. З батьками, братом і сестрою. Та це не був її дім. А просто нове середовище.

Куміко не знала, через що її розлучили з бабусею і привезли в новий дім, але інстинктивно здогадувалася, що не буде вороття до життя в Нііґаті. Світ, в якому опинилася вона, шестирічна дівчина, не вкладався в її розуміння. Її колишній світ відрізнявся від цього багато в чому, а те, що здавалося схожим, поводилося цілком по-іншому. Вона не розуміла, на яких світоглядних цінностях і принципах він побудований, і навіть не могла брати участі в розмовах, що велися в новій родині.

У новій обстановці Куміко стала мовчазною і відлюдькуватою дівчиною. Не знала, кому може довіряти, на кого покладатися. Навіть, зрідка опиняючись на колінах батька чи матері, не почувалася спокійною. Не пам'ятала їхнього запаху й тому страшно нервувала. Іноді навіть ненавиділа цей запах. І тільки старшій сестрі потроху відкривала свою душу. Батьки не знали, що робити з такою норовливою дочкою, а старший брат відтоді навіть перестав звертати на неї увагу. І тільки сестра розуміла, якою розгубленою і самотньою почувається Куміко. Вона терпеливо її доглядала: спала з нею в одній кімнаті, намагалась потроху розмовляти, читала їй книжки, разом ходила до школи, допомагала виконувати домашні завдання. Коли Куміко годинами плакала в кутку, сестра сиділа поруч, міцно обійнявши її. Вона старалася знайти принаймні вузеньку стежку до її серця. І якби через рік після повернення Куміко додому сестра не вмерла від харчового отруєння, все, можливо, склалося б по-іншому.

"Якби сестра жила, то, гадаю, життя нашої сім'ї було б трохи кращим, — казала Куміко. — Вона вчилася тільки в шостому класі, але вже вважалася, так би мовити, її стрижнем.