Карел - Війна з саламандрами, Карел

- Ні.- Єнсен на мить завагався.- Щось таке я чув… у Сінгапурі. Один патякало там молов язиком про це.

Ірландець трохи образився:

- То не патякання, Єнсене. То свята правда - про ящірок.

- Той, у Сінгапурі, теж казав, що це правда,- пробурчав швед.- Та однаково дістав по зубах,- додав він переможно.

- То послухай, що я тобі про це розкажу,- не здавався Дінгль.- Вже хто-хто, а я знаю. Я те стерво бачив на власні очі.

- І я бачив,- буркнув швед.- Майже чорні, разом із хвостом десь так метр шістдесят і ходять на задніх лапах. Знаю.

- Ой гидкі! - аж здригнувся Дінгль.- Поспіль у бородавках. Господи, я б нізащо на світі не доторкнувся до них! Адже воно, мабуть, отруйне.

- Пусте,- заперечив швед.- Я, брате, колись служив на судні, що перевозило людей. На верхній і нижній палубі повно люду, і жінок, і таке інше. І танцюють, і в карти грають… Я там був. Кочегаром, розумієш? А тепер скажи мені, телепню: що отруйніше?

Дінгль сплюнув.

- Якби то були крокодили, я б ні слова не сказав. Я теж одного разу віз гаддя для звіринцю - з Банджер-масіну. Ото був сморід! Але ці ящірки… То страх які чудні звірі, Єнсене. Вдень то ще дарма, вдень вони сидять у таких басейнах з водою; але вночі вилазять із них - і чап-чап, чап-чап… Аж кишіло по всьому судну. Спинається на задні лапи і повертає голову вслід за тобою… - Ірландець перехрестився.- І цмокають на тебе язиком - «ц-ц-ц», як оті повії в Гонконгу. Хай мені бог простить, але я гадаю,- тут якесь нечисте діло. Якби не так скрутно було з роботою, я б там і години не лишився, Єнсе. Ані години.

- Ага,- сказав Єнсен.- То через це ти й вертаєшся до матусі.

- Трохи й через це… Там, щоб витримати, доводилось пити як не в себе, а капітан щодо цього, ти знаєш, крутий. А як я одну з тих тварюк ногою стусонув, отоді буча збилася! Авжеж, стусонув, та ще й з яким смаком, брате! Аж хребет їй перебив. Побачив би ти, що старий виробляв тоді! Посинів увесь, ухопив мене за в’язи й був би викинув за борт, якби не стояв поруч штурман Грегорі. Знаєш його?

Швед тільки головою кивнув.

- «Вистачить із нього, сер»,- каже штурман та бурх мені на голову відро холодної води. А в Кокопо я зійшов на берег.- Пан Дінгль чвиркнув, і плювок полетів довгою положистою дугою.- Старому ті почвари любіші від людей. Ти знаєш, що він учив їх говорити? Їй же богу, він на цілі години замикався з ними й гомонів до них. Мабуть, він їх для цирку дресирує. Але найчудніше те, що він їх потім у море випускає. Стане на якір біля якого-небудь дурного острівця, плаває шлюпкою понад берегом і міряє глибину; а потім замкнеться коло тих баків, відкриє люк у борту й пускає тих почвар у воду. А вони, брате, стрибають із того віконця, мов тюлені в цирку,- десять, дванадцять штук… А потім уночі старий Тох везе на берег якісь ящики. Що там у тих ящиках - ніхто не знає. Потім знімається з якоря й пливемо далі. От які справи зі старим Тохом, Єнсе. Дивне діло. Дуже дивне.

В очах Дінгля блимнув жах.

- Боже праведний, як мені там було страшно, Єнсе! Я пив, брате, пив як навіжений, а потім, коли воно вночі чапало по всьому судну, та «служило» на задніх лапках, та цмокало: «Ц-ц-ц»,- я часом думав, що це мені верзеться з перепою. Зі мною вже колись було таке у Фріско. Та ти ж знаєш, Єнсене; але того разу я бачив самих павуків. Дохтори в sailor-hospital 67 казали - «де-лі-рі-ум». То я вже й сам не знаю. Але потім я спитав у здоровила Бінга, чи й він бачив усе те вночі, то він сказав, що бачив. Буцімто на власні очі вгледів, як один ящер узявся за клямку і зайшов до капітанової каюти. Правда, той Джо теж пив страшенно, то я не знаю… Як ти гадаєш, Єнсе,- може, й у Бінга був де-лі-ріум? Чи ні?

Швед Єнсен тільки плечима знизав.

- А німець Петерс розказував, ніби на островах Маніхікі, відвізши капітана на берег, сховався за каміння й підгледів, що там старий Тох робить із тими ящиками. То він каже, ніби ящери їх самі повідкривали, коли старий дав їм долото. І знаєш, що було в тих ящичках? Буцімто ножі. Такі довгі ножі та гарпуни тощо. Я, правда, Петерсові не вірю, бо він окуляри носить, але все-таки дивне діло, брате. Як ти гадаєш?

У Єнсена набрякли жили на лобі.

- Я так гадаю,- пробурчав він,- що той твій німець стромляє носа в те, до чого йому нема ніякого діла, розумієш? І я б йому цього не радив.

- Ну, то так і напиши йому,- насмішкувато мовив ірландець.- Найпевніша адреса - у пекло, там він, певне, одержить твого листа. А знаєш, що мене дивує? Що старий Тох час від часу плаває провідувати своїх ящерів у тих місцях, де він їх понапускав. Їй же богу, Єнсе. Каже вночі відвезти себе шлюпкою на берег і вертається аж уранці. То скажи мені, Єнсене, до кого він там ходить. І ще скажи, що в тих пакуночках, що він посилає до Європи. Диви, отакенький пакуночок, а він його страхує на тисячу фунтів.

- Звідки ти знаєш? - іще дужче насупився швед.

- Звідки знаю, звідти знаю,- ухильно відказав Дінгль.- А знаєш, звідки старий Тох возить тих ящерів? З Девл-Бею. З Чортової затоки, Єнсе. У мене там є одий знайомий, агент, людина освічена, то він мені, брате, казав, що то ніякі не дресировані ящери. Де там! Це хай хтось малим дітям розказує, ніби то просто тварини. А нас, хлопче, такими баєчками не заморочиш.- Пан Дінгль значуще моргнув.- Ось воно як, Єнсене, щоб ти знав. А ти мені казатимеш, ніби капітан ван Тох all right.

- Ану, скажи ще раз! - грізно прохрипів здоровенний швед.

- Якби старий Тох був all