Джоджо Мойєс - Щасливі кроки під дощем

або «Я ношу труси навиворіт, щоб зекономити на пранні». Сабіна відчула, що червоніє, і подумки вилаяла себе за це.

Хвилину бабуся дивилася на неї порожніми очима, а тоді знову відвернулася до стаєнь.

– Не кажи дурниць, – буркнула вона. – Вечеря рівно о восьмій. Твій дідусь їстиме з нами, тож не запізнюйся.

* * *

Майже годину Сабіна, поки ніхто її не чув, ридала у своїй сирій віддаленій кімнатці. Вона кляла свою бісову матір за те, що відіслала її до цього ідіотського місця, кляла свою жорстку, непривітну бабусю та її бісових тупих коней, кляла Тома за те, що дав їй на мить повірити, нібито зрештою все буде не так погано. Потім кляла Аманду Ґаллагер, яка – вона просто знала – гулятиме з Діном Бакстером, доки Сабіна лежить тут; ірландську поромну систему – що не колапсувала через паскудну погоду; фантастично потворний бірюзовий ворсистий килим – якби хтось дізнався, що вона ночувала в отакій кімнаті, їй довелося б емігрувати. Назавжди. Відтак сіла й вилаяла себе за те, що посиніла, укрилася плямами й шмарклями, доки ревіла, замість зберегти той меланхолійний вигляд, чисту шкіру й великі очі, проти яких не встоюють чоловіки.

– Усе моє життя – один чортів безлад, – проквилила вона, а тоді знову розплакалася, бо вголос це звучало ще сумніше.

* * *

Дідусь Сабіни вже сидів за столом, коли та повільно спустилася сходами. Вона побачила палицю, що стирчала з-під стола між дідусевими ногами, раніше, ніж його самого. Відтак, обійшовши кут стола, вона побачила його спину, вигнуту знаком питання, яка незручно спочивала на стільці з високою спинкою, устеленому картатою ковдрою. Стіл було накрито на трьох, і величезний простір червоного дерева виблискував між ними, але дідусь просто сидів при світлі свічок і дивився в нікуди.

– А-а-а, – повільно промовив він, коли вона ступила в його поле зору, – ти запізнилася. Вечеря о восьмій. О восьмій.

Кощавий палець указав на годинник на стіні, який повідомив Сабіні, що вона спізнюється хвилин на сім. У відповідь Сабіна глянула на нього, не знаючи, чи слід вибачитися.

– Ну, сідай, сідай, – мовив він, м’яко опускаючи руку на коліна.

Сабіна озирнулась, а тоді сіла напроти дідуся. То був найстарший чоловік з усіх, кого вона бачила. Його шкіра, крізь яку майже проглядала форма черепа, не просто вкрилася зморшками, а розділилася на сотні дрібних тріщин, мов заболочені землі, десятки років опалювані сонцем. Тонка вена пульсувала над скронею, випинаючись, ніби черв’як під шкірою. Сабіна впіймала себе на тому, що ледь здатна на нього дивитися: чомусь це було надто боляче.

– Отже… – його голос затихнув, наче виснажений власним польотом, – …ти юна Сабіна.

Схоже, це не потребувало відповіді. Сабіна просто не заперечувала.

– І скільки тобі років? – навіть його запитальна інтонація згасала на півшляху.

– Мені шістнадцять, – відповіла вона.

– Скільки?

– Мені шістнадцять. Шістнадцять, – повторила вона. О господи, він іще й глухий.

– А-а-а. Шістнадцять. – Він зробив паузу. – Добре.

З бічних дверей вийшла бабуся.

– А, ти тут. Добре. Я принесу суп.

Своїм «ти тут» вона також дала онуці знати, що та запізнилася. «Що не так із цими людьми? – засмучено думала Сабіна. – Не схоже, що вони тут обмежені в часі».

– Собаки поцупили один із твоїх капців, – гукнула бабуся із сусідньої кімнати, але дідусь, здається, не почув. Сабіна після деякої внутрішньої боротьби вирішила не переказувати йому повідомлення. Не хотіла бути відповідальною за наслідки.

Суп був з овочів. Зі свіжих, а не консервованих, онде видніють картопля і капуста. Вона з’їла його, хоча вдома від такого б відмовилася: у холодному будинку в ній прокинувся голод. Мусила визнати: було доволі смачно.

Відчуваючи потребу сказати щось люб’язне, доки вони втрьох сиділи мовчки, вона злегка привстала й вимовила:

– Смачний суп.

Її дідусь повільно звів обличчя, гучно сьорбнувши суп зі своєї ложки. Білки його очей, помітила вона, були майже повністю молочні.

– Що?

– Суп, – повторила вона голосніше. – Він дуже смачний.

Із запізненням хвилин на дев’ять годинник у передпокої сповістив, що зараз рівно восьма. Невидимий собака уривчасто заскавчав.

Старий повернув обличчя до дружини.

– Вона говорить про суп?

Бабуся не підвела очей.

– Каже, що він смачний, – голосно підтвердила вона.

– О-о-о. Що за суп? Не відчуваю смаку.

– Овочевий.

Сабіна впіймала себе на тому, що прислухається до цокання годинника в передпокої. Здавалося, той зазвучав гучніше.

– Овочевий? Ти сказала «овочевий»?

– Саме так.

Довга пауза.

– У ньому ж немає кукурудзи, ні?

Бабуся промокнула рота лляною серветкою.

– Ні, любий. Ніякої кукурудзи. Місіс Г. знає, що ти не любиш кукурудзу.

Він знову повернувся до своєї тарілки, наче перевіряючи вміст.

– Не люблю кукурудзу, – сказав він Сабіні. – Огидна річ.

Наразі Сабіна вже боролася з майже істеричним бажанням розреготатися і розплакатися водночас. Вона почувалася так, ніби застрягла в якійсь жахливій низькопробній телевізійній програмі, де час застиг і нікому не втекти. «Мені треба додому, – мовчки сказала собі вона. – Щовечора такого я не витримаю. Змарнію та помру. Мене знайдуть муміфікованою в кімнаті з бірюзовим килимом і не зможуть встановити, чи я врізала дуба від холоду, чи від нудьги. І ще я проґавлю все найкраще по телеку».

– Полюєш?

Сабіна підвела очі на дідуся, який нарешті доїв свій суп. Тонка непрозора цівка цього супу виднілася в кутику його рота.

– Ні, – тихо заперечила вона.

– Що?

– Ні. Я не їжджу на полювання.

– Вона говорить дуже тихо, – голосно сказав він своїй дружині. – Треба, щоб говорила трохи гучніше.

Бабуся, яка вже зібрала порожні тарілки, дипломатично вийшла з кімнати.

– Ти говориш дуже тихо, – прошамотів він. – Треба говорити гучніше. Це дуже нечемно.

– Пробачте, – сказала Сабіна голосно й із чималим викликом. Старий дурний шкарбан.

– То з ким ти їздиш на полювання?

Сабіна озирнулася, раптом забажавши повернення бабусі.

– Я не їжджу, – мало не прокричала вона. – Я живу в Гекні. Це в Лондоні. Там не полюють.

– Не полюють?

– Ні.

– О-о-о. – Він раптом здався шокованим, наче життя без полювання було для нього абсолютно новітньою концепцією. – То де ти їздиш верхи?

О господи, та це ж просто неможливо.

– Не їжджу, – відповіла вона. – Там нема де їздити.

– То де ти тримаєш свого коня?

– Вона не має коня, любий, – сказала бабуся, повертаючись із великою срібною тацею, накритою сріблястим баранцем (Сабіна гадала, що такі бувають лише в комедійних дворецьких). – Вони з Кетрін мешкають у Лондоні.

– О-о-о. Так. Отже, у Лондоні?

«Ох, мамо, приїдь і забери мене, – благала Сабіна. – Пробач, що так гидко поводилася з тобою, Джеффом і Джастіном. Просто приїдь і забери мене. Обіцяю, я більше ніколи не скиглитиму. Буде в тебе безкінечний потік нікудишніх коханців – ні слова