Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Чиста! — повідомив Чоломир дружині і племені свій вирок, потім звернувся до дівчини: — Йди тепер до Хорсової божниці, принеси небодержцеві птаха.

— Чиста, чиста… — витягуючи шиї в бік Людмили, загомоніли смерди. Кожний бажав подивитись, як виглядають її п’яти. Дівчина мовчки й низько вклонилася князеві, неквапом рушила з току. За нею, наче гусенята за гускою, потягнулися її брати-могитичі. Чоломир на мить замилувався на її рідкісну вроду: ясно-блакитні очі, темне хвилясте волосся й видовжені, м’яко окреслені лінії обличчя.

Наступна дівчина, також зі жрецького роду, майже без остраху ступила на випробувальне залізо. Щойно нога торкнулася криці, на кругленьке обличчя красуні вилізло здивування. Воно було щирим і радісним, наче віддзеркалення ранкового сонця. Хтось пирхнув. Дівчина борзо пробігла штабою й перш, ніж підійти до князя, сама оглянула собі ступні. Чоломир гнівно зісупив брови.

«Неподобство», — тихо промурмотів Дорош.

— Чиста! — оголосив володар Білого племені й відіслав дурепу від себе скупим помахом правиці. Жодної поради ця могитичка від князя не отримала.

Ще дві красуні без жодних опіків пройшли через ордалії. Вони, як і попередні, були куницями. Лише п’ятою за рахунком на залізо ступила дівчина з роду Тура. Не встигла вона оперти праву ногу на штабу, як зайшлась диким криком, застрибала на лівій.

Її зловили дружинники, понесли до столу. Туриця билася в їхніх руках, кричала від болю і страху. Родичі дівчини кинулись до володаря, але їх жорстко зупинили озброєні вої. Один із братів обпеченої потягнувся був за сокирою, притороченою до пояса. Зблиснув меч-акінак, і відрубані пальці смерда застрибали пилюкою.

— Нечиста! — присудив Чоломир, оглянувши опік. — В по рубїї!

Поки дружинники виконували наказ, током побіг заливистий дівочий крик. Ще одна красуня з роду Тура — старша Горанова онука — впала на торну землю, задираючи до безжального неба обпечену ногу.

Там, де стояли туричі, піднявся гнівний гомін.

— Чаклун! — кричали вони. — Клятий Пекич зачаклував ноги своїм! Се не по праву!

— Я єсмь князь і каган! Моє право, а суд божий! — гаркнув на все городище Чоломир, підводячись зі столу. — Зло викорінюємо по правді!

— По кривді! — не вгавали крикуни з Турячого роду. — Як погинули наші на валах Троянових, куниці всю нашу правду під себе забрали!

— За нечисте заступаєтесь? Богів зневажили? — підтримав володаря Дорош.

— Мовчи, підніжко! — крикнули до нього, а слідом за образою у старійшину полетіла чимала каменюка. Дорош ледь ухилився.

— Коромола[18]! — визначив князь і дав знак воям.

Дружина підняла щити, подвійною шерегою рушила на крикунів. За кілька хвилин на тоці відновився порядок. Кількох скалічених бунтівників їхні більш щасливі родичі підхопили й винесли геть. Число глядачів зменшилось на третину.

Чоломир дав знак продовжувати. Тепер справа пішла шарко. З тих тринадцяти дівчат, котрих випробовували після вигнання туричів, шість було оголошено чистими, а сім запроторили до порубу. Лише одна туриця пройшла ордалії без опіків. Решта чистих були з роду Куни.

Коли божий суд добіг до кінця, сонце вступило у свою полуденну силу. Цього дня воно палило нещадно, немов випікало темряву, затаєну в людському і звірячому. Хорс Небодержець через прозору, наповнену світлом, спеку являв людям свою сувору, але справедливу міць. Уважні з глядачів помітили, що Тітіра кудись поділась. Причинна непомітно залишила тік й почвалала до дольної частини городища, яку називали Луговим кінцем. Тут селилися туричі, а в останні роки й зайди зі східних племен. Над Луговим підносився тихий плач. Дев’ять найвродливіших дівчат, призначених народити богатирів для Тура, прирекли на смерть. Для туричів це була болюча й принизлива втрата. А ще серед них запанував страх. Адже уперше за довгі століття рід Куни задіяв супроти співплемінників пряме насилля.

Тітіра знайшла землянку, де жила найстарша з жінок роду, столітня Ковиха. Причинна промурмотіла закляття й заповзла до смердючої нори, що правила за передпокій.

Ковиха виглянула з дальньої ями. Беззубий рот старої дрібно рухався, в руці вона тримала ступку, у котрій перетирала собі їжу. Кам’яна ступка — важка, кутаста — у вправній руці могла наробити лиха.

— У дурний день дурні гості, — прошамкотіла Ковиха. — Шаміль-шаміль, неси з хати сіль!

— Гай-гай! Повітря нечисте, папороть кисне… Здохла матка, здохли бджілки, — проспівала Тітіра.

— Геть, чорнорота! — Обсаджені гноячками очі Ковихи несподівано спалахнули злісним вогнем. — Сама здохни, здохни!

— Здохла матка, здохли бджілки, — вела своє причинна. — Здохли лісові кобилки.

— Згинь! — сичала крізь зів’ялі губи стара, повертаючи ступку так, щоби вдарити найгострішим з її кутів.

— Скажи їм: не плачте, свіжі матки вилетіли з дупла.

Ковиха припинила сичати, зупинилась і прислухалась.

— Скажи, скажи їм: стара матка висохла, а ви не плачте, не плачте. Смертичка схоче, а на свіже не перескоче. Не плачте. — Тітіра залишила землянку так само раптово, як і з’явилась у ній.

— Джуй! Джуй! — облавники заохочували псів тими ж вигуками, що і їхні далекі предки у пралісах за шість тисяч років до того спекотного дня. Чомусь зі всіх знайдених людьми слів найдовше зберігаються ті, що спонукають до дії.

Облавники поспішали. Вони передбачали наздогнати втікачок у смузі вологих долинних дібров, що відокремлювала населені Білим племенем пагорби від передгірних Карпатських кряжів. Підніжжя тих кряжів укривали темні букові ліси зі щільним лісостаном та безкраїми колючими чагарниками. Окрім того, що гірські хащі вважалися непролазними, переслідувачі збіглих дів ще й побоювались ворожих засідок. Вої верховинних племен славилися своїми хитрими пастками та засадними