Василь Биков - Журавлиний крик

недовго щось утаїш — і все казав мені: облиш ти, Вітько, не те робиш. Ну, а я не послухався. Хотів і не міг. Ну, а любив його дуже. І тепер так шкодую, що не послухався його, хоч, звичайно, він не знав усього, а тільки здогадувався. Та що ті здогади!

І ось отримую на Сахаліні невеличкого листа з Саратова від племінниці, пише — того взяли, того призвали, а син Кузнецова на другий день війни сам пішов. Не хотіли брати в льотчики, бо здоров’я негодяще, так він у піхоту напросився. Ну, думаю, картина, ярина зелена. Що, думаю, за гади, оті фашисти, коли вже такий чоловік готовий і в піхоті з ними битися? Ну й ось усі мої знайомі, колишні друзі найближчі — на фронті, тільки Свист у тилу. То був у тюрмі, а тепер — у тепленькому місці на рибфлоті. Ні, думаю, я теж людина, не тварюка. Подав заяву: давайте розрахунок — не пускають. Каже начальник кадрів: «Облиш, Свистунов, — мене все Свистуновим звав, — облиш приндитися. Тут ти з дорогою душею до кінця війни відсидишся, чого тобі перти фашистові на рожен?» — «Ах ти, собако, — кажу, — там люди життя не шкодують, а тут — сиди. Не в тюрмі ж я, відсидів своє — давай гроші!»

Усе-таки вибив у них косу й прикотив до Москви. За старою звичкою пішов до начальника НКВС — так і так: колишній в’язень, хочу на фронт. Допоможіть.

І допомогли. Дав полковник папірець, з ним мене — на поповнення у стрілецьку дивізію і на фронт. Під Полоцьком оточили. Насилу з дружком одним — Альошкою Гореликом — ноги винесли. Ось на вас наткнулися. Узяв ваш комбат. Розпитав усе — як і що, куди і звідки — і взяв.

У сторожці потемніло, під стелею клубочився дим, іноді задував у вікна вітер. Карпенко курив, лежачи на спині, усі мовчали.

— Так, зазнав ти, видно, лиха, — сказав старшина. — Це не солодко — тюрма. Але було за віщо: винуватий, як не крути.

Свист аж стрепенувся від тих слів, видно було, вони близько зачепили щось наболіле в його затаєній душі.

— Було за віщо — це правда. Було. Дали п’ять — погодився. Дали б десять — ні слова б не сказав. Усе б відбув. Чорт з ним: заслужив — дістав по справедливості. Тільки, знаєш, не хочу, щоб увесь вік докоряли. Що було, те минуло, треба — ще відсиджу, стерплю, тільки без бирки, без штемпеля — людина я, ярина зелена… І хоч йолоп, безголовий, дурний, але міркую незгірш за багатьох — тихеньких, рівненьких… От…

Карпенко на це не сказав нічого, всі мовчали, і чути було, як вив за рогом будки нестихаючий осінній вітер.

8

Вийшовши із сторожки, Овсєєв зупинивсь і прислухався. Після світла з грубки, хоч і мізерного, в цій темряві нічого не було видно — чути тільки шум дощу та судорожні пориви вітру. Бійця відразу огорнула осіння нічна незатишність, від вогкості його напали дрижаки, він підняв комір і нерішуче ступив у морок ночі.

Під черевиками чвакало болото, ляпотів і ляпотів дощ по намоклій спині, пілотці, і недобре передчуття все глибше й глибше заповзало в душу бійця.

Одне з двох, думав Овсєєв, або всі вони на чолі з старшиною — заплішені телепні, або він сам — скиглій і боягуз. Але боягузом він не вважав себе ніколи, бо пам’ятав у житті випадки, коли Алик Овсєєв наважувався на такі вчинки, на які інші зовсім не були здатні. Просто він розумів те, чого не хотіли або не могли зрозуміти ні старшина, ні Свист, ні Глечик, ні Фішер, і це не на жарт турбувало його. Ну, звичайно ж, їх залишили в заслоні не для того, щоб вони, спокійно просидівши добу, потім наздогнали батальйон. Коли вже поставили на цій дорозі, то, виходить, саме тут підстерігає небезпека — рушать німецькі сили, зустрічі з якими хоче уникнути полк. Але що вони, шестеро, можуть удіяти проти фашистської навали, якщо з нею четвертий місяць не може впоратися вся наша армія? Першим же ударом їх тут приб’ють, як того комара на лобі. І хто це надумав принести таку жертву? Явний прорахунок, безглуздий замір, нікчемний захід, та й годі. А цей твердолобий, недалекий Карпенко вперся, як баран у нові ворота, і тільки своє: наказано — то виконуй.

Овсєєв пройшов разів зо два межею, далеко не відходячи від сторожки, прислухався і став під дах. Коли притиснутися до самої стіни, то можна хоч трохи сховатися від мокротечі й холодного вітру. Закляклі руки самі шукають тепла за пазухою і в кишенях, із сторожки долинає розмова, щось там розповідає базікало Свист. Якийсь незрозумілий він чоловік, оцей Свист. Сам начебто й нічого — розумний, спритний і світу побачив, а ніякого критичного підходу до обставин. Дивно навіть, як він, блатняк по натурі, може так беззаперечно скорятися всякому начальству? Спочатку, коли він тільки з’явився в їхній роті, Овсєєв хотів заприятелювати з ним, бо нікого більше підхожого тут не було — усі якісь неотесані селюки, з якими — ні поміркувати, ні згадати. Але поступово Овсєєв побачив, що цей Свист горнеться більше до інших, любить компанію, і Овсєєв махнув рукою — дідько з ним.

Овсєєв у полку жив сам по собі, це було не дуже весело, але хлопець просто не бачив поблизу нікого гідного себе, йому здавалося, що він куди розумніший, має тонший смак і глибші почуття, ніж усі ті, хто в цьому армійському житті був поруч з ним. Багатьох він зневажав, на інших, таких, як Глечик, просто не звертав уваги.

Помалу призвичаївшись до темряви, Овсєєв став розрізняти тьмяну лінію залізниці, невиразні обриси стовпчиків на переїзді, чув, як сумно шуміли молоді посадки. На пагорку, на дорозі, все було тихо, справді, німці чомусь забарилися чи, може, заночували десь у таку негоду — а то було б лихо. А може, було б краще? Уночі вони