Роальд Даль - Джеймс і гігантський персик

музики! Літніми вечорами вдома в садочку він частенько слухав, як сюркочуть у траві коники, і йому завжди подобалося це сюрчання. Але це було щось зовсім інше. Це була справжня музика — акорди, гармонії, мелодії і таке інше.

А що за чудовий інструмент, на якому вигравав Старий-Зелений-Коник! Він нагадував скрипку. Було таке враження, що він справді грає на скрипці.

Смичком цієї скрипки була його власна нога. А струнами скрипки слугував краєчок його крила.

Він користувався тільки верхньою частиною своєї ноги (стегном) і проводив нею по краєчку крила з неймовірною вправністю — то швидко, то повільно, але завжди легко й плавно. Саме так користується смичком скрипаль-віртуоз; а музика заповнювала увесь простір блакитного неба божественними мелодіями.

Коли відлунала перша частина твору, усі шалено заплескали в долоні, а пані Павучиха зірвалася з місця й заволала:

— Браво! Біс! Заграй нам ще!

— Тобі сподобалося, Джеймсе? — усміхнувся до хлопчика Старий-Зелений-Коник.

— Ой, це було чудово! — відповів Джеймс. — Я просто зачарований! Так, ніби у ваших руках справжня скрипка!

— Справжня скрипка! — вигукнув Старий-Зелений-Коник. — Пресвяті небеса, ну, що тут сказати! Мій любий хлопче, та ж я сам і є справжньою скрипкою! Це частина мого власного тіла!

— Але хіба всі коники вміють грати на скрипках так само, як ви? — здивувався Джеймс.

— Ні, — пролунала відповідь, — не всі. Якщо хочеш знати, я належу до так званих короткорогих коників. З моєї голови стирчать два коротенькі вусики. Бачиш? Ось там. Коротесенькі, правда? Тому мене й називають «короткорогий». І лише ми, «короткорожці», виконуємо музику, мовби на скрипках і за допомогою смичків. Мої ж довгорогі родичі, ті, в кого з голови стирчать довгі й закручені вусики, під час виконання своєї музики просто труться краєчками крил. Це не скрипалі, а крилотерці. І мушу сказати, що музика цих крилотерців набагато нижчого ґатунку. Вона нагадує не скрипку, а радше банджо.

— Як цікаво! — вигукнув Джеймс. — А я ж досі навіть не замислювався про те, звідки береться сюрчання коників.

— Мій любий юний друже, — лагідно сказав йому Старий-Зелений-Коник, — у нашому світі є безліч речей, про які ти ще не замислювався. Ось, наприклад, як ти гадаєш — де розташовані мої вуха?

— Ваші вуха? Та ж на голові, звичайно. Усі розреготалися.

— То ти навіть цього не знаєш? — хихотіла Стоніжка.

— Краще подумай, — усміхнувся Старий-Зелений-Коник.

— Але ж вони ніяк не можуть бути деінде?

— Чому ж це?

— Ну… не знаю. І де ж вони у вас?

— Ось тут, — показав Старий-Зелений-Коник. — На животі, з обох боків.

— Не може бути!

— Ще й як може. А що тут такого дивного? Ти подивився б, де розташовані вуха в моїх кузинів-цвіркунів.

— І де ж вони в них?

— На лапах. На передніх, попід самими колінами.

— То ти й цього не знав? — глузливо перепитала Стоніжка.

— Жартуєте, — не повірив Джеймс. — Хто може мати вуха на лапах?

— Чому ж ні?

— Бо… бо це просто сміховинно, ось чому.

— А знаєш, що мені здається сміховинним? — вишкірилася Стоніжка. — Я не хочу нікого ображати, але, на мою думку, сміховинно мати вуха на голові. Принаймні це має страшенно кумедний вигляд. Зазирни якось у дзеркало і сам переконаєшся.

— Шкіднице! — втрутився в розмову Черв’як. — Чому ти завжди така груба й нетерпима до інших? Мусиш негайно вибачитися перед Джеймсом.

25

Джеймс не хотів, щоб Черв’як і Стоніжка знову почали сперечатися, тому він тут-таки спитав:

— Скажіть, пане Черв’яче, а ви теж умієте грати?

— Ні, але я роблю інші речі, причому доволі екстравагантні, — пожвавішав Черв’як.

— А які? — зацікавився Джеймс.

— Ну, — проказав Черв’як, — колись, як стоятимеш на полі чи в саду, подивися навколо і пригадай ці мої слова: кожна грудочка землі, кожне її найменше зернятко за останні кілька років обов’язково проходили крізь тіло Черв’яка! Хіба це не дивовижно?

— Але ж це неможливо! — здивувався Джеймс.

— Мій любий хлопче, це не вигадка.

— Тобто ви фактично ковтали цю землю?

— Як божевільний, — гордо підтвердив Черв’як. — З одного кінця заходило, з іншого — виходило.

— Але ж який у цьому сенс?

— Як це — який сенс?

— Навіщо ви це робите?

— Задля фермерів. Земля від цього стає гарна, м’яка, розсипчаста, і в ній чудово все росте. Якщо хочеш знати, без мене фермери не дали б собі ради. Без нас не обійтися. Ми — життєво необхідні. Тож нема чого дивуватися з того, що фермери нас люблять. Вони нас люблять навіть більше, ніж Зозульку.

— Зозулько! — озирнувся на неї Джеймс. — Вони й тебе люблять?

— Та кажуть, що так, — скромно зізналася Зозулька й почервоніла з голови до ніг. — У деяких місцях, наскільки мені відомо, фермери так сильно нас люблять, що купують цілі лантухи живих Зозульок, несуть їх додому, а тоді випускають на поле. Їм дуже подобається, коли в них на полі повно Зозульок.

— Але чому? — не зрозумів Джеймс.

— Бо ми пожираємо всі ті бридкі малі комашки, які пожирають врожаї. Фермерам це страшенно допомагає, і ми не беремо за послуги ані копійки.

— Ви просто молодці, — похвалив її Джеймс. — А можна одне делікатне запитаннячко?

— Будь ласка.

— Чи правда те, що вік Зозульки можна визначити, порахувавши її крапочки?

— Та ні, це все дитячі казочки, — заперечила Зозулька. — Наші крапочки ніколи не змінюються. Дехто, звісно, має від народження більше крапочок, ніж інші, але їхня кількість залишається незмінна. За цією кількістю можна хіба що визначити, до якого різновиду належить та чи інша Зозулька. Я, скажімо, як сам можеш бачити, Дев’ятикрапкова Зозулька. Мені дуже пощастило. Приємно бути такою.

— Це правда, — згодився Джеймс, розглядаючи її чудовий яскраво-червоний надкрильний панцир з дев’ятьма чорними крапочками на ньому.

— З іншого ж боку, — вела далі Зозулька, — деякі мої безталанніші родичі мають на панцирях не більше двох крапок! Можеш собі таке уявити? Їх називають Зозульки Двокрапкові, і мушу, на жаль, визнати, що вони доволі примітивні й погано виховані. А ще, звичайно, є П’ятикрапкові Зозульки. Вони набагато приємніші за Двокрапкових, але, як на мій смак, вони трохи нахабні.

— Але ж люблять їх усіх? — поцікавився Джеймс.

— Так, — спокійно підтвердила Зозулька. — Люблять їх усіх.

— Мені здається, що люблять майже всіх тут присутніх! — сказав Джеймс. — Як це гарно!

— Крім мене! — радісно заперечила Стоніжка. — Я — сільськогосподарська шкідниця й дуже цим пишаюся! Ох, яка ж бо я жахлива й підступна шкідниця!

— Це точно, — підтвердив Черв’як.

— А ви, пані Павучихо? — запитав Джеймс.

— Вас, мабуть, теж люблять усі на світі?

— На жаль, ні, — гучно й протяжно