Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

очі зустрілись, я відчула, наче тонке крижане лезо пройшлось у мене по обличчю, і охнула від несподіванки. Дівчина криво посміхнулась, оголивши рівні білі зуби, і поправила товсту чорну косу в себе на плечі.

Тигран мигцем поглянув на мене, а тоді кивнув у бік стіни з рунами:

— Ти розумієш, що там написано?

Я похитала головою.

— Поглянь уважніше.

Я здивовано подивилась на нього і помітила, яке в хлопця напружене обличчя. Майже таке, як тоді, коли ми в лісі зустріли дарвенхардця. І чомусь мені стало моторошно від цього. Тигран обіцяв захищати мене, та той факт, що кожен зустрічав його словами про якісь закони, вказував на те, що щось тут не так. Може, я теж можу якось його захистити?

Я знову поглянула на стіну і напружила зір.

І тут сталось неймовірне — незнайомі знаки раптом почали наче напливати на мене і приймати в голові чіткі обриси відомих слів.

Не розкривати місцезнаходження Павутиння стороннім. Нікого не приводити до Павутиння.

Служити народу Павутиння вірою і правдою, захищати його інтереси та місцезнаходження ціною власних інтересів та життя.

Від першого і до останнього подиху підкорятись наказам Ради.

Захищати слабших і молодших жителів Павутиння. Дбати про їхній добробут ціною власного.

Якщо на землях Патрії є предмет чи артефакт, що може бути використаний в інтересах Павутиння та не несе загрози його жителям, можна принести цей предмет чи артефакт на розгляд Раді.

— Я — предмет чи артефакт? — спитала, поглянувши знову на Тиграна. Його обличчя прояснилось від моїх слів.

— Артефакт. І, сподіваюсь, дуже цінний. Людина-артефакт, якщо забажаєш.

— Прекрасно, дякую, що попере…

— Ніхто з Патрії не знає мови древніх, — пролунав холодний голос дівчини. Вона витягла ноги з води і підвелася, виявившись ледь нижчою за мене. Була одягнена в тонку білу сукню. Полишаючи мокрі сліди на холодній кам’яній підлозі, підійшла і подивилась на мене ще непривітніше, ніж до того. — Хтось із наших зрадив Павутиння і навчив мови древніх чужинку.

— У тебе є інше пояснення? — спитав Влас Тиграна, підходячи ближче і встаючи так, що опинився між мною і дівчиною. Та невдоволено насупилась, але нічого не сказала. А мені наче відпустили горло, здавлене крижаною рукою. Мимоволі я відчула до Власа вдячність.

— Не впевнений, що вона взагалі з Патрії.

— А звідки ж? Виросла в лісі, як грибочок?

Я подивилась на дівчину, високо здійнявши підборіддя. Так, я налякана, але насмішки не потерплю.

І тут щось сталось. Не знаю, як, та я наче побачила тонку темну нитку, що пов’язувала незнайомку з Тиграном. Навіть не так — то була не нитка, а, скоріше, промінь. Не знаючи, навіщо, але я простягла руку і торкнулась його.

— Ох… яка ж ти зла, — пробурмотіла я. — Тигране, ти…

— Що? — спитав Тигран.

— Ти її образив? Вона страшенно зла на тебе.

Погляди людей в кімнаті й так були напруженими, а тепер усі дивились на мене мало не злякано. Дівчина спохмурніла — чи не вперше її обличчя виразило розгубленість.

— За що ти тримаєшся? — спитала вона. Я прослідкувала за її поглядом і опустила руку, відпустивши темний промінь, який, вочевидь, бачила тільки я одна. Відчувши біль у долоні, поглянула на неї — і помітила щось на кшталт опіку в тому місці, де моя шкіра торкнулась дивовижі.

— Звідки це? — спитав Тигран. — Твої подряпини майже загоїлись, а опіків взагалі не було…

— Її злість матеріальна, вона… — я не встигла договорити, як позаду прочинились двері і до кімнати почали один за одним заходити люди. Мимоволі я притиснулась до Тиграна і зраділа, що він не забрав руки з мого плеча. Бо, окрім тих, хто вже був у підземеллі, зайшло ще п’ятеро — троє чоловіків і дві жінки, усі в шкіряному одязі та з однаковими медальйонами на шиях — круглих павутинках зі срібла. Вочевидь, павутиння — символ Тигранової домівки.

— Чому Павутиння? — прошепотіла я тихо, поглянувши на хлопця. Він похитав головою: мовляв, пізніше.

— Що ж ти коїш, хлопче? — спитав один з чоловіків, які щойно зайшли. Він був високий і худорлявий, з вигляду мав років сорок. І що найдивніше — лице його здалось мені знайомим. Він мав біляву борідку, заплетену в косичку, і карі очі. Не скажу, що його погляд був таким самим жахливим, як той, що кидала на мене босонога дівчина, та надії вселяв мало. — Ти знаєш, яке покарання за твій вчинок.

— Я можу пояснити.

— Ти маєш всього одну можливість, Тигране. Ми неприємно вражені твоїм безрозсудством, — мовила жінка, що стояла найближче до дверей. Вона, здавалось, була наймолодшою з п’яти — років тридцяти, невисока, з круглим і трохи обвітреним обличчям. Чорняве волосся було стягнуто в недбалий вузол на потилиці.

— Гаразд, тоді слухайте, — мовив хлопець. — Я знайшов цю дівчину на Трояндовому пагорбі. Вона лежала, вся обплутана пагонами троянд, зранена і задубіла. І спочатку говорила незнайомою мені мовою. Та коли заговорив я, вона одразу ж перейшла на нашу мову.

Я подивилась на Тиграна ще здивованіше, ніж інші. То я спочатку розмовляла іншою мовою? Чому ж він не казав?

— Це була перша причина, чому я вирішив її звільнити. А оскільки в околицях перебували сервуси, то часу розбиратись у нас не було, а тому я просто повів її з собою. Коли ми дійшли до краю Південного лісу, дівчина почала бачити привидів.

— Тобто, вона так сказала. Чи ти сам їх бачив? — уточнила все та сама круглолиця жінка.

— Вона так сказала.

— Тоді це ще не доказ.

— Ви