Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

присутніх — і Стадницький, і Сапіга, не кажучи вже про Потоцького — закивали головами. Гетьман Жолкевський залишився у меншості.

— Що ж, вирішено наступати через Смоленськ, — подав голос Сигізмунд. — Я думаю, ніхто не буде заперечувати, щоб військо Речі Посполитої очолив вельможний пан гетьман Жолкевський.

Від почутого присутні затамували подих. Враженим виявився не лише сам гетьман, але й староста Брацлавський. Ян Потоцький від несподіванки відкрив було рота, неначе намагався заперечити королю, але вчасно спохопився і лише на знак покірності схилив голову.

Жолкевський підвівся.

— Я сподіваюся, що пани вельможі зроблять усе, щоб допомогти вельможному панові у його нелегкій роботі, — продовжував король. — Зараз я прошу, щоб ви повернулися до своїх воєводств і були готові вирушити в похід не пізніше Іллі. Як слушно висловився пан гетьман, час підпирає, і було б злочином далі відтягувати наш виступ.

6

Звістка про те, що найближчими тижнями доведеться вирушати на війну, дійшла до Жовкви набагато швидше, аніж її привіз із собою сам володар міста. Дійшла — і нічого не змінила. Ті, котрих війна не стосувалася, навіть не звернули на неї уваги; ті ж, хто протягом останніх днів посилено готувалися до неї, навіть зітхнули з полегшенням, — надто вже важкою виявилася муштра для вчорашніх рільників, рибалок і теслярів. Їм здавалося, що на війні буде легше.

Тарас Сопоха був зарахований у загін гайдуків. Зрештою, усі рекрути, що зголосилися до війська, стали гайдуками. Тепер вони красувалися довгими, аж до литок, синіми жупанами, з-під яких визирали червоні рейтузи. Голову новоспеченим гайдукам прикривали чорні шапки з чотирма козирками. Але найголовніше, — кожному видали довгу, з людський зріст, аркебузу. Незважаючи на свою довжину, зброя виявилася досить легкою. Правда, серед гайдуків ширилися чутки, що аркебузи вже відслужили своє, і зараз їх повсюдно замінюють на важчі і точніші мушкети, але у війську Жолкевського цього не знали. Зараз Тарасові, як, зрештою, й іншим новобранцям, важливіше було навчитися влучно стріляти, а насамперед безпечно заряджати зброю.

Тарас дуже швидко навчився робити і те, й інше, тому претензій до нього майже не було.

Хоч в одному загоні разом з Тарасом служили майже його ровесники, хлопець найбільше заприятелював із значно старшим за нього чоловіком із Кам’янки. Того звали Микитою, а прізвисько мав Сідельник. Як він сам розповідав під час довгих вечірніх посиденьок біля вогнища, його далекий родич прийшов на те місце, де зараз лежить його село, і осів там. Звідси і прізвисько. Хоч село Сідельника не належало Жолкевському, Микита все ж записався до війська. Його звабила платня за службу і жага пригод — за своєю натурою Сідельник був авантюристом, і майбутня подорож до невідомої Московії його навіть вабила. Стріляв Микита у загоні найкраще, око мав набите, і Терлецький, який особисто керував підготовкою рекрутів, вже подумував, чи не поставити його на чолі загону.

Зовсім недавно, якраз на Микити, Сідельнику виповнилося тридцять п’ять років, і він вважався серед новобранців «стариком». Його слухались молодші, а той факт, що Сідельник знав грамоту (правда, якимись успіхами похвалитися не міг), остаточно переконав Терлецького, що саме він має очолити загін. Зрештою, десять чоловік — невеликий загін. Упорається!

Про своє рішення управитель гетьмана повідомив 29 червня зранку. Того дня муштри не було — поляки святкували святих Петра і Павла, а православні просто відпочивали.

Уже пізно ввечері Сідельник нарешті зібрав весь свій невеликий загін. Серед його підлеглих було сім русинів і троє поляків. Останні повернулися до табору з гостинцями, всі розмістилися навколо вогнища і смакували принесеним. Поляки виправдовувалися, що їдців багато, а їжі всім не вистачить, на що Микита заспокоїв:

— Не переживайте! На нашого Петра нас восьмеро принесе. Наїмося досхочу!

Тарас Сопоха подумав про себе, що навряд чи йому вдасться щось принести з дому, де навіть такого, чим тут годують, ніколи не було, а натомість запитав:

— Микито, а де ти навчився так влучно стріляти? Тримаєш удома аркебузу?

Сідельник похитав головою:

— Я її вперше тут побачив. До того я з лука стріляв. Одного разу навіть татарина підстрелив. З п’ятдесяти кроків — і прямо в око!

— Брешеш... — засумнівався Омелько, міщанин з Жовкви.

— Пес бреше і ти з ним! — відказав Микита.

— Ану, розкажи! — заохотив Тарас.

— А спати не хочете? Завтра приїжджає ясновельможний пан гетьман, уставати треба рано. Не забувайте — я ваш десятник!

— Виспимось! Не вперше! — почулися голоси.

— Ну, гаразд! Слухайте! Було це за останньої навали татар. Тоді мені стукнуло двадцять два, я вже був жонатий, а синові, котрому зараз стільки ж, як і тобі, Тарасе, на той час не виповнилося й року. Я думаю, не треба розказувати вам, скільки горя принесли кримські зайди нашій землі. Всі знаєте.

— Вони вбили мого тата... — тихо сказав Тарас.

— І не лише твого! — додав Микита. — Багато жінок стали вдовами, а діти сиротами. Так от. Це була друга навала за моє життя. Першого разу я разом із батьком і сестрами заховався у лісі. Чи то татари вже награбувалися вдосталь, чи кудись поспішали, але вони не звернули уваги на низький сосняк за рікою. Тоді ми врятувалися. Тепер же я вирішив не ховатися. Я відправив жінку з малим сином у поблизький ліс, де сам урятувався колись, а сам приготував свою зброю. Місце для засідки вибрав заздалегідь: за селом починалася заводь, а посередині на острівці стояла дерев’яна церква. Знаючи жадібність бусурманів до церковного добра, я зрозумів, що кращого місця для засідки годі й шукати. Ми добиралися до церкви на човнах, для цього побудували маленький причал. Вода поросла очеретом, дно було мулисте, ступиш — вважай, пропав. А треба сказати, що острівець помітити було важко. Навколо води росли могутні дуби. Вони і закривали церкву. На одного такого дуба я виліз. Зручно вмостився і