Ганна Хома - Терези

тому самому одязі, що й учора: тонкий коричневий светр, блакитна сорочка і коричневий галстук.

Вдома не ночував, чи що?

Анжела зробила ксерокопії його документів і дала головному на підпис.

– Олексій Лускувець давно мені радив вашу фірму, і я подумав, що треба погодитися.

Юрист поправив окуляри, ставлячи підпис на паперах.

– Олексій був хорошим працівником.

– Та не слухайте ви його! Щоб Олексій та й радив такого, як він? Не повірю!

Анжела фиркнула і сіла за сусідній стіл. Максимові сісти ніхто не пропонував.

– Ну чому ж, – знову поправив окуляри Костянтин Богданович. Кругле, як повний місяць, обличчя, залисини. Срібна каблучка на мізинці говорила, що він хотів хизуватися ще чимось, окрім окулярів і залисин. Головний юрист продовжив далі своїм незворушним тоном: – Я знаю, що Олексій був у шефа в п’ятницю і справді дав хороші рекомендації щодо Максима Гнатишина. Без рекомендацій сюди важко потрапити, ви ж знаєте, Анжело…

Анжела насупилась і зарилася в папери.

– Перепишете заяву вчорашнім числом і дасте шефу на підпис. Ласкаво просимо на фірму, – віддаючи йому диплом і паспорт, безбарвно мовив юрист.

– Стривайте, Лешек справді порадив шефові мене взяти? Чому Олександр Вадимович мені цього не сказав?

– Юначе, Олександр Вадимович говорить тільки те, що вважає за потрібне.

– Але це було перед його смертю! Може, в цих словах є якесь пояснення!

– Прошу вас так не хвилюватися, ми всі зворушені його смертю і…

– Ніхто тут не зворушений його смертю! Усі роблять вигляд, що це так, дрібниця, а головне – це замовлення, цікаво-що-робить-його-дівчина-зараз і хіба ви не знаєте, що він сам винен, бо був занадто добрий до всіх!

Максим відчув, що йому бракне повітря. Анжела і юрист дивилися на нього, не відволікаючись більше на свої папери.

Нарешті Костянтин Богданович Дудай зняв окуляри і потер перенісся, на якому відбився слід від дужки.

– Не мені вам розказувати, юначе, що це стадія шоку. Фірма шокована. І кожен переживає цей шок по-своєму.

Анжела розтулила рота, закрила його, а тоді здивовано прошепотіла:

– У Олексія була дівчина? Тут?

– Так кажуть…

Їй на очі навернулися сльози, і вона вибігла з кабінету. Юрист знову надів окуляри і поринув у свою кореспонденцію.

Максим потупцяв ще хвилю, а тоді пішов до кабінету шефа.

Незвичне відчуття, що він натрапив на щось важливе й одразу його загубив, пішло слідом за ним.

– Шеф у себе? – спитав він секретарку, намагаючись намацати втрачений слід, але за спиною прозвучав тихий, ледь чутний голос:

– Для тебе він – Олександр Вадимович.

І шеф власною персоною, тихо, наче мисливець, увійшов до свого кабінету. Секретарка чомусь зблідла.

– Довго я на тебе чекатиму? – почулося з глибини кабінету.

Максим увійшов слідом. Масивні двері захряснулися за ним.

– А тепер сідай і говори. – Шеф сів у своє крісло, погойдуючись в ньому із боку в бік. – Що ви замислили разом із Лускувцем? Чому він так настирливо радив взяти тебе на роботу? Які схеми ви розробляли? Хтось працює з того боку паркану, і я досі не можу схопити злодюжку, який краде медикаменти з мого складу. Нема Лускувця, і ти влаштувався сюди, щоб знайти йому заміну? Якщо крадіжки припиняться, я знатиму, хто винен. Тому тобі краще розповісти мені зараз, поки я хочу слухати. Бо потім благатимеш, щоб тобі дали слово…

Усе це він говорив тихим, заколисливим тоном. Після великої порції солянки в забігайлівці при трасі Максим відчув, як розслабляється і потрапляє в тенета цього голосу, як прагне довіритися йому і розповісти все-все, не криючись…

Фірма в шоці, Максе…

Максим здригнувся. Голос Лешека прозвучав так виразно, наче той власною персоною сидів на краєчку цього величезного столу і усміхався. Він часто усміхався, насолоджуючись життям, а не його замінниками…

Може, й справді ніхто від тебе, Лешеку, такого не чекав? А отже, ті, хто винен у твоїй смерті, теж такого не чекали. А це означає…

Максим різкими рухами потер очі. Трохи розвиднилося. Трохи.

– Я ще не всіх опитав. Увечері ви отримаєте звіт. А тепер… підпишіть, будь ласка, заяву, бо інакше, кажуть, що не приймуть мене до вас на роботу…

Директор примружив очі й висунув навмання одну із шухляд.

– Я лягаю спати до дванадцятої, тому краще тобі вкластися в ці терміни.

– Як скажете…

7

Олександр залишився сам. Його називали на фірмі великим маніпулятором. А ось цей, малий і недосвідчений, чомусь не піддавався на його маніпуляції…

Чому?

Він заклав руки за голову і, похитуючись у кріслі, задумався.

Як гарно все починалося. Тоді, давно.

Дев’яності роки були часом злиднів, розвалу всього, що набудували за сімдесят два роки, але також і часом нових можливостей. Ще на другому курсі фармацевтичного факультету Олександр Кондур зрозумів, що якщо не він, то хто? І закрутилося!

Разом із двома своїми друзями-сусідами по гуртожитку медичного інституту він організував доставку медикаментів у аптеки, щоб мати гроші на студентське життя. А за два роки вони вже заснували мале приватне підприємство «Конвалія», бо справи несподівано пішли вгору. Тоді вони були лише одним із багатьох малих постачальників ліків у аптеки, вклали у цей бізнес усе, що мали, а мали вони небагато, аж вчасно нагодилася криза 98-го року і багато їхніх конкурентів зникли у вирі часу. А їхні прибутки зростали.

Олександр узяв на себе управління фінансами й контакти з виробниками, а партнери – комерційні операції та логістику.

Аж тут один зі співвласників почав вести переговори з інвесторами за спиною інших. Отоді вперше і проявилися нюх і хватка Олександра Кондура, що безжально викреслив зрадника зі свого життя і з життя фірми. Частину території першого складу довелося здавати в оренду, але вони втрималися і навіть наростили товарообсяг.

Фармдистрибуція на початку нульових вимагала нової інфраструктури, щоб мати багато товару, але при цьому скоротити логістичні витрати, а це, у свою чергу, вимагало відкриття нових складів, а отже – значних капіталовкладень, яких друзі не мали. Довелося залучати інвесторів.

Цей період свого життя Олександр не любив згадувати, пошуки інвесторів для «провінційної» фірми заводили його в такі хащі, що він молився, аби вийти з них живим, але в тому плаванні з акулами викристалізувався його характер. І коли врешті-решт одна європейська фінансова структура придбала у них третину акцій – він відчув себе справжнім вовком фармбізнесу і з того часу вже не скидав обертів…

Зателефонувала дружина. Спитала, чи чекати його на обід. Мабуть, знайшла розбитий глюкометр. І прикидала, чого від нього ще чекати….

– Буду,