Олексій Михайлович Волков - День відбуття

По печерах, одним словом, ходиш. Екзотика свого роду. А що, якби нам провести такий захід? Я от Юлії розповідав, їй сподобалося. Словом, є ідея зустріти Новий рік у печерах отих твоїх. Уявляєш? Нормально так зустріти. Гарною компанією, вузьким колом. Культурно. Не те, що понапиватися, а солідно так, організувати похід по отих місцях, що в тебе на карті. Заночувати можна. Ти — за гіда. Свого роду, новорічне підземне сафарі. Звичайно, з нас причитається, сам розумієш.

Після запрошення на «репетиторство» це вже вдруге Гайдукевич спантеличив його своєю пропозицією.

— Не знаю, — невпевнено протягнув він, — взагалі-то вхід до печер виключно з дозволу правління клубу. А потім… Один спелеолог і.група новачків — це не зовсім безпечно: там не Бродвей, щоб так запросто гуляти. До того ж потрібне спеціальне спорядження. Одним словом, не так усе просто, як здається на перший погляд.

— Що за спорядження? — по діловому запитав Гайдукевич.

— Ну, хоча б каски, як у шахтарів, з ліхтарями, а до них акумулятори з підсумками. На кожного — по одному.

— Дрібниці, — сказав Гайдукевич. — А стосовно дозволу — без нього що, не можна?

— А де ключі візьмете? Вхід відчинити…

— Як відчинити? Там що, двері є?

— А ви як думали? Ще й металеві. Інакше будь-хто може залізти.

— Ну а хто в вас там керує? — не заспокоювався Гайдукевич. — Всунути йому пару зелених — то що, не дасть ключа на день-два?

Сергій знизав плечима:

— Та можна ж офіційно організувати екскурсію — кілька спелеологів і ви…

— Ні, ні! — заперечив Гайдукевич, махаючи руками. — Не хочу я з чужими людьми Новий рік зустрічати. Це вже буде балаган. Давай так, щоб ти був і все. Подумай, можна ж усе зробити. Ти ж знаєш, що за мною не заіржавіє. Оплачую послуги готівкою і за вищим розрядом. Постарайся, я тебе прошу. Я обіцяв Юлії. Вона хоче, ну розумієш? Ну є ж і в тебе жінка, якій ти не можеш відмовити? Га? Подумай.

Говорячи це, Гайдукевич був уже на ногах і, зробивши знак Сергієві, що зараз повернеться, затупотів сходами донизу.

Сергієві, з одного боку, не подобалась така ідея, що суперечила уставу клубу спелеологів і викликала масу неув’язок та труднощів. З другого боку, відкривалася перспектива нового заробітку. До того ж на новорічну ніч він не мав поки що ніяких конкретних планів. Сергій роззирнувся по кімнаті. Відеодвійка виглядала переконливо. Телевізор великий, з плоским екраном. Він підвівся, щоб подивитися його марку. «Соні», ну, звичайно…

На одному з крісел навпроти телевізора лежала розкрита книга, на ній складені окуляри. Книга у твердій палітурці, великий формат, гарний папір. І завтовшки мало не десять сантиметрів. Що може вичитувати у такому фоліанті «новий», неспроможний вимовити слово «спелеологія»? Зазирнувши на сторінку, Сергій здивовано звів брови. Текст був англійською мовою. Обережно підняв обкладинку. Джеремі Патерсон. 1989. Назви книги перекласти не міг при всьому бажанні. Вражено похитавши головою, він повернувся на місце, ковзнувши поглядом по полиці з книжками. Гайдукевич уже піднімався сходами. Та одна книжка все-таки встигла кинутися Сергієві в очі. Напевно, тому, що автор був той самий. Джеремі Патерсон. Тільки ця була значно тонша.

— То що скажеш? — запитливо глянув на нього бос.

— Я мушу подумати, — невпевнено сказав Сергій.

— От і добре, — погодився Гайдукевич, — думай, час є.

Коли він зайшов до спортзалу, Юлія вже розминалася. На її обличчі рясно виступив піт, очевидно вони з Гайдукевичем довго теревенили. Сергій нашвидку розім’явся і підійшов до неї.

— Ну, що? — запитав Сергій. — Поїхали?

— Поїхали, — погодилася вона.

— Чим закінчили позавчора, пам’ятаєш? Давай. У тебе вже непогано почало виходити. Тільки чіткіше. Головне — гарний захват. А далі різкіше! Різкіше! — Він виконав кілька рухів ногою, імітуючи підсічку.

— Мені чогось більш доцільним здається з цього положення вдарити куди-небудь…

— Ну диви на неї! Вдарити! — Сергій віддав їй свою руку, полегшуючи завдання. — Але ти вперта… Ну бий! Давай! Я навіть не захищатимуся. Бий! І що ти мені зробиш? Зрозумій, людині твоєї статури важко завдати сильного і точного удару такому, припустімо, як я або ще здоровшому. Ну, заболить мені, і на тому кінець. А от уяви собі, що ти грамотно виконала підсічку, і здоровий мужик, втративши рівновагу, падає на спину, ще й, можливо, потилицею об землю. То для чого ж його бити? Він і сам удариться. І зауваж — не об килим навіть… Ну, що, де вийде більший ефект? Ось він упав, і потилицею та спиною об асфальт! А це в першу мить просто шок! Як той дебіл біля магазину. Згадала? Далі — бий, куди душа забажає, якщо вже тобі так хочеться, або втікай. Я‘ж тобі вже пояснював…

— Добре, переконав… — сказала Юлія. — Поїхали.

Кілька невдалих захватів і млявих підсічок… Сергій не форсував подій. Нарешті вона, здавалося, вловила ритм тренування. Вправи пішли динамічніше і ближче до реального бою. Вони виконали прийом ще кілька разів, і раптом Сергій відчув, як його кулак практично без перешкод ковзнув по її ребрах, але всієї його реакції уже б не вистачило, щоб зупинити удар. Вона тільки хапнула ротом повітря й осіла на килим. В першу мить він розгубився, а потім, обхопивши її ззаду, підняв і примусив присідати.

Нарешті Юлія віддихалася і, відійшовши, присіла під стіною. Сергій розумів, що не винен, але почувався дуже незручно.

— Вибач, — тільки й сказав він.

— Нічого, — вона махнула рукою, — я сама винна, проспала. Так мені й треба.

В її очах стояли сльози. Як на гріх, удар виявився доволі сильним і прийшовся якраз у сонячне сплетіння. Та й з нею ніколи раніше такого не траплялося — Юлія була завжди зібраною та уважною.

— Знаєш, — розпачливо сказала вона, — напевно, на сьогодні нам варто закінчити. Мені не треба було лягати спати перед тренуванням. Я досі не в формі.

Вона «розклеїлася». Сергій бачив це. Можна було, звичайно, на цьому й завершити