Громовиця Бердник - Знаки карпатської магії

ритуали: «відвертання» чоловіка від розлучниці та «привертання» його до дружини. Ритуал, спрямований на «відвертання» проводиться з допомогою вовчого горла. До слова, і при виконанні інших ритуалів, покликаних розділити людей, теж використовуються вовчі кістки. Іноді мольфар користується й іншими предметами.

Усі ритуали та замови, спрямовані на любов і кохання, проводяться на цукрі. Над ним читається спеціальна замова, потім той цукор треба підсипати людині, котру хочеш привернути, в чай або каву. Коли вона вип’є напій - спалахне жагучим коханням, погасити яке може тільки той мольфар, котрий здійснив обряд, або чаклун, сильніший за нього...

З етичних міркувань я не наводжу в книзі тексти темних примівок, спрямованих до поневолення іншої людини та до впливу на людську свідомість і волю. Хоча магія не діє в руках непосвяченого, спокушати читачів не слід. Мольфари кажуть: «Раз на рік і суха вербина стріляє», а серед року є такі дні й години, коли збуваються слова та обряди, навіть якщо вони промовлені й виконані абсолютно несвідомо.

Якийсь час ми говоримо про те, що кожна жінка має власну магію і їй не потрібен жоден мольфар.

- Атож, - каже мій наставник. - Ви ж самі знаєте: коли жінка хоче звабити чоловіка, вона пускає в дію весь свій магічний арсенал, подарований самою матір'ю-природою. І жоден чоловік не встоїть перед нею. Та тільки сучасні жінки перестали дослухатися голосів ізсередини, розучилися чути Природу, тому й шукають допомоги в чаклунів та ворожбитів...

Кожен мольфар (а раніше такі жили майже в кожному карпатському селі) славиться якимось особливим хистом. Були, звісно, й окремі Великі Мольфари, до котрих ішли люди з усіх околишніх сіл і навіть із-за Карпатських гір, про яких ще за їхнього життя складали легенди: розповідали, що ті мольфари такі сильні й могутні чаклуни, що можуть з неба зорі зводити, варити холодець із води, а з гвіздка в стіні - молоко доїти. Кожна людина, спосіб життя якої не до кінця зрозумілий оточенню, піддається міфологі-зації. І будь-яка дія такої людини обростає легендами, що потім перетворюються на казку народну...

Одним із таких Великих Мольфарів був Михайло Тарадута. Жив він у XIX столітті на Буковині, й саме він став прототипом Юри-мольфара в «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського. Про цього «не-простого» розповідають багато історій. І про те, як він молоко з берези точив, і як хліб із порожньої крисані діставав. Розповідають і таку бувальщину...

одного ґазди захворіла корова: й молока мало дає, і риче весь час, і їсти не хоче. А без корови гуцульській сім’ї сутужно. Отже, як настав вечір, дістала ґаздиня зміїне линовище, звила його в кільце, підвісила до сволоку на своїй волосині. Поворожила. І справді, показало линовище, що корову зчередувала відьма.

Що робити?

Узяв господар хлібину та курку в мішок, та й пішов на край села, де самотньо жив Тараду-та. Казали люди: був він великим знахарем і моцним чаклуном, знався і з янголами, і з бісами. Міг той мольфар і щастя людині прикликати велике, і негоду відігнати, й нечистого духа заклясти, аби вірно служив та допомагав багатство примножувати. Прийшов ґазда до мольфара, розповів про своє лихо. Вислухав його чародійник. Розпалив люльку, — покурив, подумав. А потім промовив: А «Твоє щастя, що нині переддень Благовіщення, якраз зручний час. Я прийду, полікую твою корову. А тобі розповім, що маєш зробити, щоб більше такого не було. Але за те маєш віддати мені двох овець». Погодив-

і ся той ґазда, і тоді Тарадута сказав: «Візьми полотняний мішок, всип туди солі, піди І завтра до схід сонця в ліс. Знайди мурашник, розгреби його трохи, поклади туди сіль, і загорни, і не обертаючись іди додому. А як прийде святий Юрій, то теж устань до схід ^ г сонця, поклади в полотняний мішок стільки ж цукру, як було солі, піди до мурашника, витягни сіль, а цукор залиш біля мурашника і не обертаючись іди додому. Давай ту сіль потроху корові в їжу, і жодна відьма не зможе відібрати в неї молоко...»

Так сказав Тарадута, а потім надягнув кри-саню, підперезався чересом, узяв торбу з якимось начинням та й пішов із ґаздою до нього додому. Вивів корову з хліва, облив її водою з пляшечки, а потім розмішав борошно у воді. Додав туди дрібку солі та голівку часнику зі своєї тайстри, долив якоїсь темної рідини з пляшечки, щось пошептав, похрестив корову ножем і сказав таку примову: «Вийшов червоний чоловік із червоного моря, напас червону зорину на червоній паші, здоїв червону зорину в червону дійницю, процідив червоне молоко в червоні а І ґелетки, зібрав червону сметану і сколотив У червоне масло, поніс до червоного міста П на червоний ярмарок продавати. Прийшли /| люди, купували-торгували, нічого не чули, L не знали. Так аби за ту святушку, зорину І чередійники аби не чули, не знали, аби ще-iJ зли-пропали, так як дим щезає-пропадає, ' ніхто не знає, гди си діває...»

І Так примовив, попрощався і сказав ґазді на ' прощання: «Після Юрія жду тебе». Та й пі-'і шов домів.

' Ґазда зробив усе, що казав йому мольфар, — і ^7 корова перестала хворіти, молока додалося в неї. Господарі раді, та ось треба йти розплачуватися з чародійником, а жінка й каже: «Та що він там зробив — пошептав щось та водою корову напоїв. Досить йому й однієї вівці». Так вони поговорили та й полягали спати. А вранці встала жінка, пішла корів доїти — а їх нема в хліві! Вона туди-сюди — нема. Коли чує, десь нагорі корова мукає. Глянула — корова з телицею на горищі хліва, де сіно зимою зберігається. Голови повистромлювали у віконце і ричуть. А місця там так мало, що й людина ледь-ледь поміститься. Жінка в крик: що за лихо?! Коли хтось кахикає за ворітьми. Вона дивиться — стоїть Тарадута і посмішкується. Ґаздиня в крик: «То ти зробив?» А він: «Ти ж не захотіла віддячитися, як слід, то тепер маєш». Чоловік теж із хати вибіг. Почали вони вдвох .і із жінкою просити мольфара, щоб зглянувся ' V на них, а вже вони спокутують свою про-

IV вину перед ним. «Добре, — відказав Тара-^ дута. — Ідіть у хату й не виходьте, поки не J покличу». І вже щось бурмоче собі під ніс. І Закінчив шептати, махнув рукою, покликав

ґаздів надвір. Вийшли вони,