Ірен Віталіївна Роздобудько - Ранковий прибиральник

яких-небудь пару годин ми розповiмо про це Джейковi (якщо Бо пощастить нормально приземлитися). Але про це поки що думати не хотiлося…

Над Ґiбралтаром «Сесна» знизилась, i пiд нами простяглася iнша стихiя — така ж хистка, як i повiтря. Менi стало неспокiйно. Безкрайньому водному просторовi не було кiнця-краю. Я з цiкавiстю поглядав униз. Море виглядало, як фарбований шифон: мiлководдя вiдливало жовтизною, що плавно переходить у насичену блакить, i весь цей простiр у свiтлi сонця був укритий золотою сiттю, що рiвномiрно колихалася на водi. Хребти рифiв, що подекуди виступали над поверхнею моря, нагадували спини доiсторичних тварин.

Обличчя Бо стало зосередженим, мотор покахикував. Ми летiли дедалi нижче.

— Бо, ти збираєшся сiсти на воду? — не витримав я.

Вiн не вiдповiв, навiть не повернув голови.

«Бiс iз тобою, впертюху!» — подумав я i знову заплющив очi.

Не знаю, скiльки минуло часу (я задрiмав), коли холодне повiтря зi свистом увiрвалося в кабiну. Бo щосили штовхнув дверцята з мого боку i вп’явся в моє плече. Спершу я подумав, що вiн хоче втримати мене, i не вiдразу зметикував, що рука його — вiдштовхує.

— Майкле, старий! — веснянкувате обличчя Бо було зовсiм сiрим. — На тобi жилет… Стрибай!

«Сесна» стрiмко знижувалась у цiлковитiй тишi.

— Стрибай же, Майкле! — худорляве рученя Бо налилося свинцем i запрацювало, як поршень. — Це — Середземне… Берег десь поруч. Ми все-таки долетiли. I я… я виграв парi…

Потiм усе вiдбувалося стрiмко й непоправно. Я вилетiв iз кабiни, як корок iз пляшки, i полетiв униз, у золоту мережу, в палючу синяву. «Сесна» ковзнула понад косою, як пiрнальник, що стрибає зi стартової тумби. Це я ще встиг помiтити, перш нiж надi мною зiмкнулися хвилi.

Потiм, скоряючись iнстинктовi самозбереження, я, мов павук, погнав нагору, нiчого не тямлячи й люто вiдгрiбаючи ногами й руками тонни води. Її було забагато…

Коли мене виштовхнуло на поверхню i моя голова, наче кавун, безпомiчно заколихалася на водi, «Сесна» вже вiддала душу морському боговi. Вона безшумно й моторошно пiшла пiд воду i, найiмовiрнiше, вже була глибоко пiдi мною, а золота сiть моря знову розмiрено коливалася, заслiплюючи мене.

Пiсля перших секунд повного ступору, впродовж яких я зовсiм нiчого не вiдчував, настав страх. I я зрозумiв, чому для гостроти сприйняття в романах часто додають до цього слова означення — «нелюдський», — тому що вiдчуття, яке повiльно охоплювало мене вiд кiнчикiв пальцiв на ногах, не мало жодної схожостi нi з чим, що менi доводилося переживати ранiше. Страх скував мене. Не паралiзованим залишалося тiльки серце, воно билося на весь усесвiт i здiймало хвилю, як гвинт моторного човна. Принаймнi так менi здавалося. Насправдi море було спокiйним, теплим, погода — сонячною, вiтру не було. Можна було подумати, що я заплив сюди з власної волi (плавав я непогано) i будь-якої хвилини можу повернутися на берег, на пляж, у штовханину людських тiл, у галасливе курортне неробство… Але, хоч як я крутив головою, — на всьому обширi, що був доступний моєму оку, не було навiть самотнього рифа. А ще я виглядав Бо Дерiка, хоча це було марно.

«Ти влип, хлопче, — сказав я собi. — Ти влип так серйозно, як нiколи. Що ти будеш робити? Думай… Варiантiв небагато. Найбезнадiйнiший: тебе врятують, пропливаючи повз, аборигени племенi мумба-юмба, i ти станеш їхнiм бiлим королем. Iмовiрнiше: через двi години ти збожеволiєш, через три — почнеш люто гребти до мiражу, що нагадує берег iз кiосками «Пепсi-коли», ще через годину, просолившись i розкиснувши, вирушиш до щасливчика Бо, який чекає вiд тебе обiцяний ящик коньяку «Хеннесi», тому що парi вiн таки виграв…»

Може, все це станеться й пiзнiше — через добу чи двi. Я не знав, скiльки можна витримати у водi — менi це тiльки належало довiдатись… Я спробував мобiлiзувати всю свою холоднокровнiсть. Зрештою, треба пiти з життя гiдно, шкода тiльки, що це вiдбуватиметься повiльно. Я розмiрковував, чи треба скинути одяг i кросiвки, але потiм подумав, що цього робити не варто — в одязi дiя морської солi буде не така вiдчутна. Я перевернувся на спину. Вода пiдтримувала мене, нiби я лежав у гiгантськiй калюжi олiї. Важливо було не думати про кiлометри глибини, що пiдi мною, про морських потвор, про те, що сталося з тiлом Бо Дерiка та його «Сесною», з якою вiн не захотiв розлучитися. Не думати про життя, що вирує внизу, — про зграї риб, водоростi, пiдводнi печери… Час вiд часу я роззирався навсiбiч у надiї побачити корабель, човен, надувний матрац, риф, обгортку вiд морозива… Що-небудь. Час перестав iснувати. Напевно, я ненадовго знепритомнiв чи впав у транс, тому що, коли знову змiг мiркувати, сонце стояло низько над водою, i дикий страх змусив мене люто запрацювати руками: я боявся ночi на водi, крiм того, тiло моє розкисло, свинцевi кросiвки тягли донизу. Потрiбно було припинити цей жах…

…Я вже хотiв скинути рятувальний жилет, що прирiс до мене горбом, мерзенним наростом, як раптом побачив предмет, що колихався на хвилях метрiв за п’ятдесят вiд мене. Це було крiсло iз «Сесни». Моє крiсло, в яке я вчепився перед падiнням i яке, мабуть, добряче постраждало. Я пiдплив до цих жалюгiдних решток i пiдсунув їх собi пiд живiт. Тепер моя спина опинилася на поверхнi, й у мене з’явилася надiя трохи пiдсохнути. Сонце припiкало, i я вiдчув, наскiльки це приємно — сухi спина й волосся. Я вперше пошкодував, що не вiрю в Бога, що не ходив у церкву, хоча й був хрещений. Крiсло з якогось легкого матерiалу добре трималося на водi. Менi спало на думку скинути жилет i розпластати його поруч, зв’язавши з крiслом, — у такий спосiб я, напевно, мiг би пiдсушити й ноги. Я взявся до працi. Вийшло щось на кшталт малюсiнького хисткого плотика, але я навiть змiг закинути на жилет ноги. Можливо, менi ще вдасться перевернутися на спину, а тодi можна буде погрiти на сонцi груди. Але, якщо це й вiдбудеться, то тiльки завтра: настав вечiр, бездонна, моторошна темрява огорнула все навколо i злилася з поверхнею води…

…Дурна рибка в погонi за теплом, що зникало, вискочила просто на мiй рукав, i я зжував її, не розбираючи смаку, а потiм уперся чолом у спинку крiсла. Холод скував мене…

…Баня неба висiла так низько, що в хвилини напiвбожевiлля здавалося: можу дотягтися рукою до зiрки. Але навiщо менi тут потрiбна була