Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

за спиною Сімамури було найстаріше: гілля на його північному боці аж до самого вершечка пообсихало й оголилося, й здавалося, ніби у стовбурі стирчать гострі кілки, схожі на страхітливу зброю якогось божества.

— Отже, я помилився. Коли я спустився з гір, то першою зустрів тебе, а тому подумав, що всі тутешні гейші — красуні, — усміхнувся Сімамура й усвідомив, що жадоба якнайпростіше позбутися зайвої сили, що зібралася за тиждень мандрів у горах, зродилася вперше тоді, коли побачив цю чисту жінку.

Жінка вдивлялася у плесо далекої річки, що вигравала у відблисках призахідного сонця. Запала прикра мовчанка.

— Ой, я й забула!.. Ось ваші цигарки, — з удаваною грайливістю похопилася жінка. — Я оце вернулася, але вас у кімнаті не застала. Що сталося, думаю. Аж дивлюсь: ви щодуху піднімаєтесь схилом угору. З вікна побачила. То було таке кумедне видовище! Ви забули цигарки, от я і принесла їх.

Жінка витягла з рукава кімоно цигарки й черкнула сірника.

— Жаль тієї бідолахи.

— Нічого. Хіба гість не може відіслати гейшу, коли забажає?

Від кам’янистої річки долинав лагідний плюскіт води. Крізь стовбури криптомерій по той бік долини прозирали затінені зморшки гір.

— Невже ти думаєш, що мені буде приємно зустрічатися з тобою, якщо я проведу час з гейшею не такою вродливою, як ти?

— Не знаю… Який ви все-таки впертий! — насмішкувато сказала жінка. Однак якесь нове почуття торкнулося їхніх сердець. Зовсім інше, ніж до приходу гейші.

Щойно Сімамура усвідомив, що від самого початку прагнув цієї жінки, але за звичкою ходив манівцями. Він відчув до себе огиду. Зате жінка здалася йому ще привабливішою. А тоді, коли вона погукала його з-під тінистих криптомерій, від її постаті наче повіяло прохолодою.

На її обличчі виділявся тонкий прямий ніс, повні вуста видалися Сімамурі згорнутою в кільце п’явкою. Здавалося, вони ворушаться, навіть коли жінка мовчить. Якби вони були зморщені й бліді, то, напевне, відштовхували б. Але вуста приємно виблискували вологістю. Вії, обрамлені зверху дугами густих брів, розбігалися вбік навдивовижу прямо, як намальовані. Кругле й трохи випукле обличчя нічим особливим не вирізнялося, хіба що шкірою, схожою на білу порцеляну з тонким рожевим відтінком. Шия, тендітна й худа, видавала в ній дівчину. Мабуть, тому жінка вражала не красою, а, скоріше, охайністю. І ще в цієї такої молодої гейші були трохи запишні груди.

— Гляньте, скільки мошки раптом налетіло! — Жінка розгладила поділ кімоно й підвелася.

Серед тієї тиші обом чомусь стало ніяково.

Того ж вечора, десь близько десятої, жінка покликала Сімамуру з коридору й за хвилю майже впала в його номер, наче хтось її вштовхнув. Ледве тримаючись на ногах, неслухняними від сп’яніння руками порозсувала все, що було на столі, налила склянку води й жадібно випила.

Вона, мовляв, зустріла чоловіків, знайомих ще від торішнього лижного сезону; вони того вечора спустилися з гір у долину і запросили в готель на вечірку з гейшами й там напоїли.

П’яно похитуючи головою, жінка, здавалось, не могла спинитися.

— Не годиться покидати товариство. Я піду. А то похопляться й шукатимуть. Але я ще вернуся. — І вона, заточуючись, вийшла з кімнати.

Десь через годину Сімамура почув у коридорі її невпевнену ходу. Здавалося, жінка наштовхується на стіни, спотикається.

— Сімамура-сан! Сімамура-сан! — розітнув тишу її голос. — Я нічого не бачу! Сімамура-сан!

То безпорадне жіноче серце кликало на допомогу свого оборонця. Сімамура розгубився. Адже її можуть почути в готелі. Сімамура підвівся й попростував до дверей. Саме в цю мить жінка, вхопившись за край сьодзі, знесилено поточилася йому на груди.

— Як же мені погано!

Жінка опустилась на мату й зіперлася на Сімамуру.

— Я не п’яна! Їй-бо, не п’яна!.. Мені просто погано, та й усе… Але я розумію все, що роблю… Дайте води!.. І навіщо я мішала віскі з тим дешевим вином, що вони принесли?.. Тепер голова розколюється… А я не підозрювала. І от маєш…

Жінка долонею безперестанку розтирала обличчя.

Дощ за вікном раптом зашумів дужче.

Як тільки Сімамура послаблював обійми, жінка обм’якала. Його рука, що міцно обхопила жінку за шию, аж волосся її лоскотало щоку, опинилася під вилогою кімоно. Не відповідаючи на спокусливі слова, жінка загородилась руками, схрестивши їх на грудях.

— Що зі мною?! От прокляття! Я ж зовсім безвладна! Що зі мною? — Жінка в розпачі вкусила себе за зап’ястя.

Приголомшений Сімамура зупинив її. На її руці залишилися глибокі сліди зубів.

Однак жінка більше не опиралася. Здавшись на волю його рук, вона заходилась водити пальцем. Мовляв, хоче написати імена людей, які їй подобаються. Після того як згадала не один десяток артистів театру й кіно, її палець почав безперестанку виводити «Сімамура».

Чарівна опуклість під долонею Сімамури поступово тепліла.

— Ну от ти й заспокоїлась. Усе гаразд, гаразд, — приказував Сімамура, відчуваючи до неї невимовну ніжність.

Та жінку знову почав мучити головний біль. Вона аж звивалася, як в агонії, потім підвелася і впала долілиць у кутку кімнати.

— Ой, як погано! Як погано! Я йду додому, йду додому!

— Як же ти підеш? Надворі злива.

— Босоніж піду. Поповзу, а таки доберуся додому…

— Дорога ж небезпечна. Якщо вже ти наполягаєш, то я тебе проведу.

Готель стояв на пагорбі, дорога до нього була крута.

— Може б, ти розв’язала пояс? Полежиш трохи, й тобі стане легше.

— Ні в якому разі. Ось що я зроблю, мені не вперше. — Жінка випросталася і глибоко вдихнула. Але їй не полегшало. Вона підступила до вікна, відчинила його, хотіла блювати, але не змогла. Здавалось, вона ось-ось повалиться на підлогу й почне качатися. І не переставала повторювати: «Я йду додому! Я йду додому!» Тим часом минула друга година ночі.

— Лягайте спати! Я вам кажу, лягайте спати!

— А ти що робитимеш? — запитав Сімамура.

— Сидітиму. Трохи в голові проясніє, й піду додому. Піду, поки не розвидніє. — Вона підповзла на колінах до Сімамури і смикнула його за рукав. — Не зважайте на мене, лягайте спати.

Сімамура заліз під ковдру. Жінка сперлася на столик, випила ще склянку води.

— Вставайте! Чуєте, вставайте!

— То що ж мені робити: вставати чи лягати?

— Гаразд, лягайте.

— Я тебе не розумію. — Сімамура встав і притяг жінку до себе.

Спочатку вона одверталася, ховала обличчя, та за хвилю жагуче підставила губи для поцілунку.

Однак незабаром, мовби марячи, вона кілька разів повторила:

— Куди ж це годиться? Куди ж це годиться? Ви ж казали, що прагнете тільки дружби?

Її суворий голос настільки охолодив Сімамуру, що, помітивши на її чолі зморшки — ознаку того, що жінка намагається опанувати