Джеймс Паттерсон - Помилка

Майк рушив через вулицю до забігайлівки так швидко, що я за ним ледь устигала. Пригнувшись під жовтою огороджувальною стрічкою, він наблизився до молодиків, що стояли біля вуличного кафе, і приставив руку до вуха:

— Я щось почув чи мені здалося?

Більшість торгового персоналу фірми св. Якова вчинила розумно й визнала за краще вшитися вглиб кварталу, але порушник спокою — худорлявий зеленоокий латиноамериканець — чомусь уперся, як бик.

— А що, прикро чути правду? — спитав він із викликом, задерикувато сіпнувши маленькою головою, як бійцівський півень. На вигляд йому було років зо двадцять. — Що, йолопе, заціпило? Засцяв, га? Спробуй, тільки доторкнися до мене!

Майк підняв металевий сміттєвий бак, що стояв на розі, і кинув його двома руками, наче баскетбольний м'яч. Його важке сталеве ребро гепнуло нахабу в груди, той не встояв і беркицьнувся на спину — прямісінько в стічну канаву. Підійшовши до молодика, Майк підняв бак і висипав його вміст на латиноса, буквально поховавши його під купою смердючого сміття.

— Ну як, класно? — спитав він.

— Нічого класного, — прошепотіла я своєму напарникові, нарешті порівнявшись із ним. — Ти що, хочеш неприємностей через цього виблядка? Протри очі, Майку. Тут скрізь начальство!

Майк потер скроню, на якій від люті роздулася вена, і нарешті дозволив мені відвести себе вбік.

— Усе гаразд, напарнице, усе гаразд, — пробурмотів він, винувато опустивши голову. — Вибач, утратив самоконтроль.

І цієї миті я дещо пригадала та все зрозуміла.

Майк був копом у другому поколінні, і його батько загинув на чергуванні. Він був транспортним полісменом і ввійшов у вагон підземки якраз тоді, коли там ґвалтували дівчину. Якийсь покидьок вистрілив йому просто в обличчя. Це стало одним з нечисленних випадків в історії поліції Нью-Йорка, коли вбивство поліціянта залишилося нерозкритим.

«Є одна річ у світі, здатна розлютити мого зазвичай урівноваженого напарника», — подумала я, підштовхуючи Майка до будинку чорношкірої очевидиці.

Це — смерть поліціянта.

Весело, нічого не скажеш.

Розділ 26

А ось і наша очевидиця. Що ж саме вона бачила, хотіла б я знати?

Амелія Фелпс, худорлява, стара й чорношкіра, була пенсіонеркою, а колись працювала вчителькою англійської в одній із середніх шкіл Бронксу.

— Чаю хочете? — поцікавилася вона прекрасно поставленим голосом, проводячи нас до запиленого й пошарпаного передпокою. Кожен квадратний дюйм приміщення займали книжки. Безладними купами вивищувалися вони в кожному кутку.

— Ні, дякуємо, місіс Фелпс, — відповів Майк, виймаючи свої двофокусні окуляри й чіпляючи їх на перенісся.

— Міс Фелпс, — поправила його негритянка.

— Даруйте, — сказав Майк. — Міс Фелпс, як вам уже відомо, у парку було знайдено вбитого поліціянта. Ми — детективи, розслідуємо цю справу. Ви не могли б нам допомогти?

— Я бачила, що то була «тойота», — сказала міс Фелпс. — Здається, «кемрі», до того ж нова модель. Чоловік, який з неї вийшов, був білошкірий, приблизно п'ять футів дванадцять дюймів на зріст. Він мав на собі окуляри й чорний одяг. Спочатку я подумала, що цього чоловіка привело сюди те, що, на жаль, приводить сюди більшість білої публіки, — незаконне придбання наркотиків у хлопців з нашого району. Аж раптом я побачила, як він відчинив багажник і витяг звідти якийсь великий предмет, загорнутий у блакитне покривало. То запросто міг бути труп. Хвилин через п'ять цей чоловік повернувся, але вже без згортка й поїхав.

Я глянула на Майка. Він явно був украй здивований і обрадуваний почутим. Я ж була надмірну розлючена.

Оскільки ця очевидиця з Бронксу насправді являла собою рідкісний тип свідків, який уже вимирав. Якось нам довелося розслідувати перестрілку, що спалахнула серед білого дня на одній заправці. І ніхто з приблизно двадцяти присутніх нічого достеменно не бачив і не пам'ятав. Поруч проїздило весілля, і ні родичі молодого, ні родичі нареченої нічого теж до пуття не бачили й не чули. А тут сталося дуже важке для розкриття вбивство — під покровом ночі до нещасливого району привозять труп поліціянта й кидають його у водограй, — і ось маємо: звідкись узялась оця пенсіонерка з фотографічною пам'яттю!

— А номер авта ви часом не запам'ятали? — з надією спитав Майк.

«Ні! Тільки не це! — подумки почала благати я. — Господи, вчини так, щоб вона сказала „Ні“!»

— Ні, не запам'ятала, — відповіла міс Фелпс.

Мені довелося зробити над собою неабияке вольове зусилля, щоб пришвидшеним диханням не виказати свого хвилювання.

— Що, темно було? — розчаровано спитав Майк.

— Hi, — відповіла міс Фелпс і поглянула на Майка як на учня, що забув правильну відповідь. — Просто на тій машині не було табличок з номерами.

— А ви телефонували в поліцію, щоб розповісти про побачене? — запитала я.

Міс Фелпс поблажливо поплескала мене по коліну:

— Панійко, у нашому районі триматися подалі від чужих справ є життєвою необхідністю!

— Тоді навіщо ж ви розповіли полісменові про те, що бачили? — поцікавився Майк.

— Мене спитали. А я не брехуха, — гордовито відповіла колишня вчителька, знизавши плечима.

«А я — брехуха», — промайнуло в моїй голові.

— Якщо вам показати кількох можливих убивць, то ви впізнаєте цього чоловіка? — спитала я, напружено посміхаючись.

— Безперечно, — відповіла міс Фелпс.

— От і прекрасно, — сказала я, подаючи їй свою візитівку. — Будемо на зв'язку.

— Можете на нас розраховувати, — додав Майк.

Розділ 27

Коли ми вийшли від пенсіонерки й рушили через парк, Майк від хвилювання аж забув зняти свої двофокусні окуляри. Він щось збуджено бурмотів собі під ніс, перечитуючи нотатки, зроблені під час допиту. Настрій його був піднесений. Мабуть, мій напарник відчував, що незабаром вийде на вбивцю. Це справді класне відчуття. Я знаю, що кажу. Ти детектив, ти борець зі злом, ти переслідуєш негідників, що заважають жити законослухняним добрим людям…

Як мені зараз кортіло відчувати те саме, що відчував Майк!

Мені було страшенно соромно, що я збрехала йому та іншим копам, які зараз безцільно мокли під дощем. Коли вбивають полісмена, решта колег інстинктивно відчуває солідарність. Звісно, спочатку вибухають емоції — гнів та обурення, але за ними ховаються тривога й страх. А може, я помилилася, вибравши таку небезпечну роботу? Чи варто через неї помирати?

Я бачила, як знемагають і переживають мої друзі та колеги. Якби я сказала їм правду, то це враз позбавило б їх напруженої непевності. Сама думка про те, що хтось із них теж може постраждати чи загинути, завдавала мені майже фізичного болю.

Заплющивши очі, я слухала, як падає дощ на листя дерев і як шкварчать та потріскують голоси в поліційних раціях.

Нікому й нічого не сказала я про те, що знала, та про те, що