Марек Краєвський - Числа Харона

до того ж, мені нікому допомогти. Граф Бекерський про це чудово знає, і постійно докучає непристойними пропозиціями, погрожуючи, що звільнить. Він давно так поводиться, називає «жидюгою» й «старою дівою», прилюдно висуває різноманітні припущення, чому я, на його думку, не вийшла заміж. Досі за мене заступалася графиня. Зараз, коли її немає, я опинилася без захисту... Це дуже важлива справа, від цього залежить моя гідність! Ось, чому я прийшла до вас... Приїхала вчора, узяла відпустку, якої граф не хотів мені давати... Кричав, що я їду до Львова, щоб віддаватися розпусті... Це хвора людина, він вигадує такі речі, що я й вимовити не наважуся... Я не могла вас знайти, ви більше не мешкали там, куди я колись приходила на уроки, а сторож нічого не знає... Збиралася вже поїхати назад, була просто в розпачі... Але мене врятував випадок! Я проходжу повз університет, і що ж бачу? Афішу й оголошення про вашу доповідь! Проте зараз ви не хочете мені допомогти! Благаю вас, пане професоре! У мене небагато грошей, як для такого джентльмена, але я назбираю більше...

Рената розплакалася. Попельський дивився на її тендітні плечі, які здригалися від ридань, і змагався з почуттям жалю й співчуття. Вентилятор на столі обертався швидко. Едвард немовби відчував його пропелер у себе в грудях.

— Едварде, — кузина Леокадія стояла на порозі кабінету. — Я стукала, але ти, певне, не чув, — мовила вона німецькою, як завжди, коли хотіла приховати щось від Рити. — Що ж... нічого дивного, — глянула на Ренату, тоді знову на кузена. — Ми чекаємо на тебе з вечерею. Довго ще сидітиме в тебе ця твоя приятелька?

Попельський підвівся, обсмикнув піджака, поправив краватку й замислився над відповіддю.

— Не заважатиму вам більше своєю присутністю, — озвалася по-німецьки Рената Шперлінг. — Я саме збиралася йти. До побачення! І смачного!

Дівчина швидко вийшла. Її підбори застукотіли в передпокої, а тоді на сходах. Попельський увійшов до їдальні, проминув накритий стіл і вибіг на балкон.

Дев’ять років тому він так само стояв на балконі своєї колишньої квартири на вулиці Дзялинських, і дивився на свою ученицю. Тоді їй було вісімнадцять, зараз двадцять сім, тоді на балконі лежав букетик стокроток, які крадькома підкинула йому Реня Шперлінг, випускниця німецькомовної гімназії Юзефи Ґольдблатт-Камерлінґ.

Попельський повернувся з балкону й сів до столу. Служниця Ганна підійшла до нього із супницею, повною молочної рисової каші. Він попрохав покласти йому трошки рису й, усміхаючись, глянув на своїх дам. Рішення було прийнято.

— Дорога Льодзю, коли в мене буде вільний від уроків день?

— Аж через тиждень, найближчої п’ятниці, 18 квітня, — кузина пам’ятала його розклад. — Але нагадую, це буде Страсна п’ятниця.

— Будь ласка, перевір залізничне сполучення до Рогатина, а тоді попроси Ганну купити мені квиток на Страсну п’ятницю і зворотний на Страсну суботу.

— А тобі не здається, що ці дні ти повинен провести з родиною? — запитала німецькою Леокадія. — Свята важливіші, ніж відвідини якоїсь кокетки!

Проте Попельський дослухався не до слів кузини, а до цокотіння підборів на тротуарі.

VIII

Слухачами останньої доповіді Попельського не були лише філологи. Окрім вродливої бухгалтерки Ренати Шперлінг, Едвардову лекцію слухав його друг, аспірант Вільгельм Заремба. На засіданні він, як і молода пані, опинився абсолютно випадково. Пізнього пополудня Заремба простував університетським коридором, і раптом його увагу привернуло оголошення з добре знайомим прізвищем. Аспірант глянув на годинника й зрозумів, що лекція Попельського почалася кілька хвилин тому, а до зустрічі в стінах Alma Mater, на яку саме збирався, залишалося п’ятнадцять хвилин. Щоби згаяти час, Заремба тихенько увійшов до аудиторії й примостився на останній лаві, не привернувши нічиєї уваги. Останнім часом він нерідко бачив Попельського, проте в ролі доповідача зустрічав його вперше.

Едвард записував на дошці якісь перетворення формул. За хвилину виявилося, що це лише псевдоматематична символіка, і стосується вона філологічної проблематики, а точніше — віршів такого собі римського поета на ймення Плавт, про якого Заремба не мав найменшого поняття. У гімназії вони, звісно, аналізували грецькі й латинські гекзаметри й навіть лірику Горація, але ці завдання зазвичай виконував його товариш по парті, який зараз стояв за кафедрою й добре поставленим голосом пояснював якісь формули й спрощення.

Отож, увійшовши до аудиторії, Заремба просто відключився й не слухав Попельського, проте це не означало, що він про нього не думав. Незважаючи на те, що минули майже два роки, відколи Едварда звільнили з поліції, Вільгельм постійно роздумував, як пом’якшити те суворе покарання, котре впало на його друга. Заремба дошкульно відчував не лише відсутність давнього товариша, а й поліційного колеги. Крім того, він переймався Едзьом і передчував зловісні наслідки позбавлення його професійних обов’язків. Йому здавалося, що Попельський почне пиячити, стане еротоманом, і поступово зневіриться в усьому та перетвориться на неохайного волоцюгу. Але зараз він дійшов висновку, що ці передбачення були неслушними: замість обшарпаного волоцюги за кафедрою стояв підкреслено елегантний чоловік, замість знеохоченого циніка — енергійний викладач. Заремба зрадів, що Едзьо дає собі раду після втрати роботи і, полегшено зітхнувши, вийшов з аудиторії.

Подався до північного крила університетської будівлі, де у своєму кабінеті на нього чекав всесвітньо відомий лінгвіст, професор Єжи Курилович.

Заремба голосно постукав і почув таке саме гучне «заходьте». Професор підвівся, привітався й занотував прізвище прибульця на якомусь клаптику паперу, кивнув головою й показав на крісло для відвідувачів, яке стояло біля столу, захаращеного картонними течками з поворозками. Ці течки займали майже всі полиці, лежали на книжках і стирчали звідусюди. Вони були вкриті шаром пилюки, з-під якої видніли химерні позначки, котрі не викликали в Заремби жодних асоціацій. І це страшенно дратувало поліцейського, болісно нагадуючи йому, що він повний невіглас, аби приходити до професора Куриловича й вислуховувати його експертні висновки. Єдину придатну для цього людину з поліції звільнили, і зараз ця особа перебуває в іншому крилі будівлі, демонструючи своє нове покликання.

— Я переклав цей текст, — озвався професор Курилович, помовчавши хвилинку. — Він написаний біблійною гебрайською. Оскільки, як вам відомо, пане аспіранте, гебрайський текст читається справа наліво, свій переклад я записав вертикально. Подивіться, — він зірвав цератову заслону, яка затуляла дошку. — Тут усе написано!

Заремба глянув на два стовпчики значків, закліпав очима й закашлявся від крейдяного пилу. Сягнув по штатника, аби переписати побачене. Подумки вилаявся й послинив олівець. Він не знав гебрайських літер і гадки