Остап Дроздів - №1

Він міг би жити донині, я міг би сидіти на його колінах, адже протезування демонструє чудеса прогресу. Він уперся, як баран:

— Можете мене розстріляти, але я не дозволю відрізати ногу.

Не знаю, чому мама не знайшла таких слів, які могли би розтопити його ультиматум. Зрештою, чому не шантажувала, чому не вдавалася до заборонених прийомчиків жіночого маніпулювання? Можливо, і вдавалася. Все марно. З моєї мами, як і з мами ніцшеанської подруги, погана акторка.

— Ми зустрічалися, — знехотя почала мама, знаючи, що від мене не відкараскається. — Він був найгарнішим хлопцем у школі. Його мама не дуже була в захваті, що він за мною бігає, бо я була донька репресованих, а вони — вчителі. Між нами було почуття. Дуже сильне. В мене більше такого ніколи не було. Ми ходили в кіно, і він навіть потайки привів на один із сеансів своїх батьків — але так, щоб я цього не знала. Я тоді страшенно образилася, закатала йому скандал.

— Скажіть, а нащо було закопувати ті обручки?

— Така традиція була.

На похорон Ігоря зібралося все містечко. Люди обожнюють чужі трагедії та горе. У пошуках свого катарсису можна безконечно споглядати на чужий траур і побивання. Весь передпокій, де лежало тіло, було заставлене білими лілеями. Мама досі ненавидить ці квіти. Коли бабця ненароком їх посіяла, то мама згодом усіх їх педантично виполола. Услід за труною незаміжня дівчина, навіть не заручена, несла 2 обручки. Їх закопали разом із Ігорем на цвинтарі. Вона несла їх на невеличкій ромбоподібній подушечці пурпурового кольору. Як обітницю, що без нього вона вже ніколи не буде щасливою. Це була процесія прощання з жіночим щастям моєї мами. Вона виконала свою присягу сповна. Ґарантом служив загальноміський перфоманс із закопування обручок у глину під пильним поглядом населення. Цей акт мав надзвичайну містичну силу, і Ігор досі сниться мамі як попередження лихих подій. Вона ходить до нього на цвинтар, хоча минуло півстоліття. Ігор є її вічним якорем, перед яким незручно бути щасливою.

— А чому вийшли за тата?

— Бо він так хотів. Він сказав: вона буде моєю. Він мені навіть ноги мив. Це вже потім він змінився. Це все його колеги, його робота. Там усі гуляли. Бавилися в ромашку — бабу пускали по колу. Один із них був лікар, то, кажуть, дезінфікувався марганцівкою, щоби не підчепити якоїсь зарази.

Я дуже полюбляв порпатися в нашій стінці. Завжди знаходив у цих численних шухлядах-поличках-перегородках-нішах-закапелках щось цікавеньке. У більшості випадків воно було взагалі не ужиткове. Зайві, непотрібні, напівсправні речі, які зберігалися невідомо навіщо на якийсь-то випадок, який ніколи не наставав. Я перебирав ці предмети, уже давно позбавлені свого прямого призначення; вони лежали в нашій стінці, як на китайському складі всякого непотребу, знеструмленого, облупленого, надгризеного марнотою лежання. Всі ці списані предмети несли на собі відбиток минулого життя, коли все довкруж квітло, і в цьому житті моя мама — молода, усміхнена, з ямочками — іде закохано за руку з прозористим силуетом, кремезнішим за неї, на двох ногах.

І ось в один із канікулярних днів я дістався до однієї з антресолей, в якій міцно спали папери. Не без допомоги табуретки я виволік звідти всі метрики, шкільні альбоми, медичні книжки з поліклініки, власноруч писані рецепти випічки, документи на нерухомість, іншу целюлозу. А це що? Я натрапив на коричневий блокнот. Звичайнісінький блокнот у клітинку, ледь-ледь дрібнішу від моїх звичайних зошитів, у шкіряній палітурці з несиметричним тисненням.

Із дитячою цікавістю я почав гортати сторінки. Геть порожні. Нічого всередині. Ніякого тексту. Самотні клітинки і нічого більше.

«Чого буде тут лежати?» — по-господарськи подумав я і почав по одній виривати сторінки, акуратно складаючи їх поштучно на купку — мамі згодиться.

Знешкодивши більше половини блокнота, на одній зі сторінок, унизу по діагоналі, я виявив напис кульковою ручкою. Буквально кілька слів. Моїй Галі з любов’ю. І підпис. Незнайомий підпис, у нас так ніхто не підписувався.

Увечері я вперше побачив маму в такому стані. Вона і плакала, і злилась, і ридала, і добряче вгріла мене рушником для витирання посуду, її руки тремтіли, лице корчилось у всіх можливих пантомімах болю. Я інтуїтивно відчув, що зайшов на terra incognita, незвідану землю з незчисленною кількістю пасток, кожна з яких була живим докором.

— Що ж ти накоїв!!

Вона сиділа на підлозі, підібгавши коліна, нервово тримаючи в руках розчленований блокнот, по одному аркушику пробувала назад запихнути в коричневу шкіряну обгортку, ніби відмотуючи плівку часу назад. У неї нічого не виходило. Вона розуміла, що на підлозі вона бачить розкидане поштучно своє життя, свою жіночу долю, закопану на цвинтарі. Цей блокнот був символічно чистим, порожнім. У ньому не було жодних записів — ні щасливих, ні мінорних. Я вперше зрозумів, що спогад мусить мати свій матеріальний еквівалент. Я мимоволі став його убивцею. Мама, похнюплено сидячи на килимі, перебирала всі ці листочки і ніби прощалася з цілим пластом своїх спогадів. Ще декілька днів після цього я помічав в її очах невимовний біль. Цього блокнота, точніше, його решток, я більше ніколи не бачив.

— Можна щиро?

Мама настовбурчилася вся. Мені потрібно це сказати. Конче потрібно. Інакше я ніколи не злечу. Мені складно бути добрим сином. Я півжиття хочу відрізати від себе оце все домашнє, залишити його у старих фотоальбомах, у пам’яті на дотик, у своїх дитячих розмальовках, таких кольорових, таких невимовно світлих. Я хочу носити в собі всі ці спогади у вигляді заархівованих файлів. Вони дуже могутні, дуже ємні, дуже концентровані. Деякі з них я ніби заново переживаю, приїжджаючи до мами, і я хочу, щоби так було завжди, щоби ці спомини не зазнавали постійної актуалізації, адже вони тоді перестають бути теплими споминами. Мені складно бути добрим сином. Мені потрібен високовольтний мур, яким я міг би відгородити свій власний простір, своє власне життя з моїми власними демонами. Мені доконечно потрібне абстрагування від усього, що має пуповину, предтечу. Надмірна близькість мене руйнує, я для цього не створений. Мені складно бути добрим сином. Мені потрібен усього-на-всього метр санітарного простору, який рятує від безповоротного розчинення в чужих життях рідних мені людей. Ця ноша надто тяжка для мене — бути чиїмось епіцентром. Так краще, коли гірше. Я хочу, щоб ви знали: я люблю вас, мам. Я про вас багато думаю. Я справді дуже і дуже люблю вас. І тому не можу бути з вами