Svitlana Anosova - Королівство Крижаного Полум’я Хроніки Ельсара Книга І, Svitlana Anosova

"Мовчання — це теж слово. Іноді найгучніше."
— Хранитель Ше’Ваар 
 

Повернення не було тріумфальним. Не було ані пишних фанфар, ані натовпів, що зазвичай супроводжують переможців із пустельних країв. Тільки пісок, що під вечірнім сонцем гойдався між золотавим і попелястим, ніби сам світ коливався між пам’яттю і забуттям від золотавого до попелясто-сірого, і силуети замкових веж на обрії, нагадуючи радше фантоми з пам’яті, ніж реальність. 

Караван розсіявся давно: провідники зникли, мовби розчинилися в дюнах, а єдиними, хто повертався, були Ельсар, Радас і Арія. На відміну від того дня, коли вирушали в пошуки Окаменілого Голосу й забороненої мови, тепер вони наближалися до замку нишком й без гордо піднятих голов. Ні слова — тільки тяжка тиша, кожен ішов, обтяжений своїм 

Ельсар випереджав учнів на кілька кроків, напружено дивлячись уперед. Утім, навіть Радас і Арія, попри повагу й почасти острах перед своїм учителем, бачили: щось у його погляді стало іншим. Між бровами залягли нові зморшки, а сув’язь мовчання затуляла уста. 

— Ти не скажеш їм, так? — запитала Арія нарешті, коли на обрії вже вималювалися важкі стіни північного проходу замку. 

— Я зв'язаний обітницею, — відповів Ельсар, ледь стишуючи крок і озираючись через плече. — Ше’Ваар наклав обітницю. Я дав слово. 

Ше’Ваар 

Арія насупилася, стиснувши кулаки від глибинного неспокою:
— Але ж вони мають знати… про кристал, про батьків короля, про небезпеку, котра… 

Вона замовкла, згадавши раптові видіння, які звалилися на Ельсара в пустелі, й пророцтва, що торкалися дітей Августи. 

— Вони дізнаються, — мовив маг, а в його темному погляді відчувалася втома. — Лише коли час сам покличе. Раніше — істина стане прокляттям. 

Радас тихо вдихнув, ніби хотів заперечити, але зустрівся з поглядом учителя й зрозумів: надто серйозні рішення вже ухвалено.
Проїжджаючи крізь арку брами, мандрівники побачили, що ніхто не зустрічає їх з обіймами чи бодай подивом. На обмерзлому подвір’ї, вкритому тонким шаром снігу, не було ні душі. Навіть вартові десь зникли, мовби палац завмер у півсні. Лише слабке завивання вітру підхоплювало клаптики снігу, б’ючи ними об стіни, і віддалені стогони дверей нагадували, але душа його дрімає, наче чекає на знак, щоб прокинутись. 

Ельсар зупинився посеред двору, вдивляючись у знайомі контури веж і куті решітки на вікнах тронного залу. Так мало часу минуло за людськими мірками, і водночас стільки докорінних змін він пережив. 

— Можна спитати? — озвався Радас, обережно ступивши ближче. — Чому Ше’Ваар дозволив тобі побачити стільки… але заборонив говорити? 

Ельсар провів рукою по руків’ю посоха, в якому тепер відчувався живий відголос здобутих у пустелі слів:
— Бо істина — це не завжди те, що слід розголошувати. Іноді вона мусить бути вчасною. А інколи… мовчання — це зброя, яка влучає без звуку. 

Арія схилила голову, ледве стримавши тисячу питань: "Що ж ми віднайшли? Чи має це стосунок до самої королеви й тих таємниць, що визначають долю світу? Як діяти, коли настає мить істини?" 

— І що тепер? — спитала вона замість усього цього, здавлюючи тривогу в грудях. 

Маг глянув на свої руки: у сумці між складками одягу лежали уламки кристалів — п’ять знайдених слів. Кожен з них мав свою історію, кожен вимагав певної жертви, аби відкрити частку мовчазної пам’яті богів і людей. 

— Тепер я чекатиму, — мовив він із дивною відчуженістю. — Знаю, що прийде день, коли ці знання знадобляться не для звичайних відповідей, а для порятунку. 

Його учні мовчали. Хоча вони самі мали безліч питань, зараз ніхто не смів порушити нову тишу, яка закутувала їх. 

Пізніше, коли зовнішні брами замку зачинилися за ніч, Ельсар сидів у своїх покоях біля вогню. Теплі відблиски полум’я грали на сторінках хроніки, яку він вів протягом усього шляху. За вікном сипав легкий сніг, підкреслюючи контраст із нещодавніми пекучими вихорами пустелі. 

Він розкрив хроніку на останній, фактично незаповненій сторінці. Перо лежало поруч, чекаючи, поки маг наважиться викласти нові одкровення. Однак, взявшись за нього, Ельсар на якусь мить застиг, знову й знову прокручуючи в голові моменти зустрічі з кам’яним Голосом, мову богів, яку він збирав фрагмент за фрагментом, і незбагненні натяки на майбутнє дітей Августи. 

"Чи справді я готовий записати все? Що, коли хтось знайде ці слова завчасно? Чи не стануть вони зброєю, котрою можна зашкодити королівству ще до визначеної години?" 

Після хвилинної боротьби він відчув внутрішній поклик: "Запишу лише головні думки. Решта хай залишиться в мовчанні."
 

Перо поринуло в чорнило, і він проказав кілька слів про себе, написавши в хроніці: 

Хроніка мага Ельсара. Запис дев’ятий 

Я не можу сказати, що знаю істину. Але я її бачив.
Я не можу говорити про те, що дізнався. Але можу берегти.
Бо іноді найбільше значення мають не ті істини, які вимовляєш,
а ті, які замовчуєш. 

Закривши книгу, він ще довго сидів у тиші, вдивляючись у поволі згасаючі жарини. Більше нічого не писав. Порив вітру заграв зі сторінками, але вони лишилися незворушні. Перехилившись до полум’я, маг думав про майбутнє: Августа й діти, світанок битви, що насувається, і п’ять слів, здатних змінити долю. 

На коротку мить йому здалося, ніби з глибини коридору ще хтось спостерігає за ним, але поглянувши, нікого не побачив. Тоді лише тихо хмикнув: очевидно, так проявлявся нервовий неспокій від пережитого у пустелі. 

— Поки що досить… — прошепотів він, заплющивши очі, відчуваючи, як утома зрадницьки огортає його тіло. Нехай ніч дасть перепочити мозку, що тягне величезний тягар небезпечних істин. 

Під ранок вогонь зовсім згас, а хроніка зберігала останні слова в глибинах своїх сторінок. За сніжними стінами замку повільно насувалося нове завтра — і ніхто не знав, які саме істини проріжуть мовчання, але всі відчували: мить, коли вони пролунають, змінить усе.