Колектив авторів - 10 успішних українських брендів

цей магазин. Прабабуся по іншій лінії була бухгалтеркою в церкві, попри те, що не вміла писати. У війну вона вижила завдяки тому, що торгувала на базарі. Так усі лінії склалися, що в мене з дитинства цей хист.

— Хист — це одне, але чи був намір? Чи Ти змалку знав, що будеш займатися бізнесом?

— Не уявляв, хоча були прецеденти. На морі, як був малий, робив із мушель «висульки» й продавав їх. Здавав у оренду велосипед за наклейки. Це все ще до п’ятого класу. Розкажу про останній великий бізнес-проект того періоду, після якого закрили мою підприємницьку діяльність. У Дрогобичі відключали воду, а в нас була криниця. Я побачив у цьому можливість. Брав пляшки, кип’ятив їх, наливав туди води й розносив сусідам по 15 копійок. Виходить, я продавав воду. Але сталося так, що на третій день прийшов до батька сусід і каже: «Що за херня, твій син воду продає?!» Батько сказав мені кілька слів і закрив бізнес. Так я дізнався, що таке вплив зовнішніх сил, рейдерство. Але ідея була цікава. От зараз я консультую інші бізнеси й розглядаю можливість інвестувати в мінеральну воду. Повернувся до того, чим займався в дитинстві, у 99-му році.

Під час тої розмови батько вбив мені в голову таку штуку, що заробляти на друзях — це погано. Насправді, ти ж не просто заробляєш, ти їм допомагаєш. Якщо тобі дають за це гроші, то це їхній вибір. І якщо допомагаєш, а тобі це компенсовують фінансово, — це нормально. Та нам часто вбивають у голову, що заробляти не можна.

— Але ж батько теж підприємець, звідки така відмінна філософія?

— Батько має фірму в Дрогобичі, але це не великий капітал. Він пройшов багато шляхів, знає, наскільки це важко в Україні. Батько, можливо, не хотів такої долі для своїх дітей, тому й відгороджував. До 22 років у нас із ним були розмови, чи варто мені рухатись у цьому напрямку.

— Пропонував альтернативу?

— Я не хотів до Києва, але батько прагнув, щоби я поїхав туди; і так сталося, що я потрапив на платне в Києво-Могилянську академію. У Києві відкрив очі, як що відбувається, і в університеті почав рухатися, робити різного роду вечірки, чемпіонати, благодійні акції. А ще в Могилянці ми робили проект «Посміхнись, Україно». Я зараз говорю про проектний менеджмент, тобто бізнес рухається, коли ти робиш проект. У підприємництві, як у виді спорту, адептом якого я є, неважливо, який проект. Важливо, які інструменти ти використовуєш для своїх цілей, як ти робиш, як підходиш до речей. А чи робиш ти столи, чи ресторани, чи супермаркети — не так важливо.

— Чим для Тебе є професійність?

— Це коли є конкретний обсяг роботи і є достатній набір інструментів, розуміння справи, щоби прогнозувати свій результат. Якщо ти викличеш електрика додому, ти ж чекаєш від нього результату, а не: «Ой, та в тебе лампочка якась не така, і дроти якісь треба перетягнути, а я не знаю як... А скільки в тебе є грошей, щоби я це відремонтував?» Професіонал знає, скільки коштують його послуги. Для прикладу, я консультую бізнеси, і, якщо до мене приходить підприємець, це коштує умовно тисячу гривень. Якщо до мене звертається компанія, тоді десять тисяч гривень. Якщо це проект, то сума залежатиме від того, скільки часу я на це витрачу. Все. Я не хочу більше й не хочу менше. І я чітко можу гарантувати результат.

— Яку роль відіграла освіта? Де, як, у кого Ти вчився ?

— Найбільший вплив — це точно батько. У нього магазин і п’ять фур їздить. Я бачив, що він робить, і підсвідомо це мені подобалося. Та батькові бракувало освіти, він хотів, щоби я вчився і не повторював його помилок. Але тільки ті граблі дорогі, які тебе сильно вдарили.

І ще мене надихнув щось робити Женя Чичваркін. Це засновник мережі «Евросеть», який зараз утік до Лондона, бо його переслідували силові структури в Росії. Я прочитав про нього книжку «Чичваркин Е...гений». Зрозумів, що це проста людина, яка зробила щось дуже круте. Потім я знайшов Річарда Бренсона. Я з ними обома уявно ділився всякими штуками, і це дуже сильний психологічний прийом, до якого я сам дійшов. Коли траплялися труднощі, я думав: «Чуваки, от що би ви зараз робили?» А вони мені просто казали: «Роби, чувак». Це дивно, може, звучить, бо ти спілкуєшся «з нереальними людьми», але це наштовхнуло мене на дуже багато класних ідей. І підсвідомо ти перекладаєш відповідальність на них.

— А реально Ти з ними спілкуєшся ?

— 2015 року я був на виступах їх обох і з Чичваркіним спілкувався. З Бренсоном — ні.

— Університетська освіта щось важить для Тебе?

— Хотів кинути університет декілька разів, та космос складався якось так, що я залишався. Обіцяв батькам, що закінчу. Є в мене така мета — сьомий президент України. Це найпростіший спосіб пояснити, якого масштабу змін я хочу в країні. Тож я не хотів у магістратуру, але потрібно повної вищої освіти, щоби стати президентом. Тому я закінчив Могилянку (сміється).

— І Ти серйозно віриш, що будеш президентом?

— Я хочу змінити державу, і не так важливо, чи я буду президентом, чи хтось інший. Сьомий президент — це максимально корисний і швидкий спосіб, це економія часу при поясненні. Наприклад, мене питають: «Що ти хочеш зробити в житті?» Замість довгого «змінити країну, покращити життя українців, просунути весь цей колгосп уперед...» я кажу щось, що в усіх викликає зрозумілі асоціації: «Хочу бути сьомим президентом України». Я розумію, яка це відповідальність, але ми ж нікуди не дінемося з цієї країни.

— Не всі так думають.

— Так, багато людей їдуть, але я думаю, що вони повернуться. Це все природні процеси.

— А чому Ти не хочеш їхати?

— Я хотів би поїхати на рік, щоб пожити за кордоном. Мене цікавить цей досвід. Пожити там, щось зробити. Але зараз поки що не бачу, як це можливо, й у мене тут занадто багато планів і речей, які я роблю. Мені не так просто відірватись. І треба з чимось конкретним їхати, поки що я не бачу, з чим. Але на якісь півроку я би поїхав пожити й подивитися, що там відбувається. Америка, Малайзія...

—