ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

Її обличчя було витонченим, мов у статуї, з глибокими блакитними очима, що мали ледь помітний зеленуватий відтінок. Бліда, мов порцелянова, шкіра ніжно світилася, а яскраво-червоні губи виглядали так, ніби їх хтось щойно майстерно намалював. Її довгі чорні вії й акуратні брови обрамляли обличчя, а тіло… навіть через вільну футболку й джинси було зрозуміло: вона ідеальна.

Але найбільше мене вразило її волосся — білосніжне, мов свіже сніжне покривало, яке сяяло навіть при тьмяному кухонному світлі. Я не змогла стриматися й вразливо пильно дивилася на неї.

— Так, — із легким сумом промовила дівчина, помітивши мій погляд. — Я посивіла. Але що тут такого? — раптом усміхнулася вона, і мелодійність її голосу буквально затягнула мене в теплу хвилю. — Сідайте пити каву!

Я мовчки сіла й зробила ковток ароматного напою. Смак був дивовижним, як і все навколо.

— Сонечко, — раптом почула я від неї, і цей голос, звернений до Паші, вколов мене прямо в серце. «Сонечко? Та він мій!»

— Познайомиш мене зі своєю нареченою? — її слова змусили мене захлинутися кавою.

— Мамо! — відреагував Паша з нотками роздратування, які, однак, звучали якось тепло.

— Мама? — прошепотіла я, відчуваючи, як моя щелепа впала на підлогу.

— Та годі вже! Ти ж знаєш, що від мене нічого не приховаєш! — її дзвінкий сміх наповнив кухню.

— Це Маша, — неохоче промовив Паша.

— Дуже приємно, — відповіла я, підбираючи свою щелепу з підлоги.

— Соллі, — усміхнулася вона. — Називай мене просто Соллі.

Тепер я не могла відвести очей від цієї «мами». Вона більше схожа на модель із глянцевого журналу, а не на маму.

Після короткого знайомства на стіл Слллі почала викладати страви, аромат яких змусив мене забути про всі думки. Я їла мовчки, насолоджуючись кожним шматочком, тоді як Паша щось обговорював із Соллі. Її дзвінкий сміх лунав через рівні проміжки часу, і я не могла збагнути, що відчуваю більше: захват чи роздратування.

Після вечері ми піднялися до його кімнати. Будинок ізсередини був дуже простим і затишним. Усе тут дихало атмосферою «ретро в бабусиному стилі»: килими на стінах, мереживні серветки й дерев’яні меблі. Навіть старий телевізор виглядав доречно.

— Тобі доведеться спати тут, — сказав Паша, показуючи на своє ліжко.

— Але це ж твоя кімната!

— Не хвилюйся, я знайду, де лягти.

Я зітхнула й, сівши на ліжко, глянула на нього. Паша раптом зам’явся, ніби наважуючись щось сказати.

— Ти маєш знати... Мама рідко виходить із дому. Вона вовчиця. Ну, буквально. І буває… не в собі.

Я мовчала, намагаючись зрозуміти, чи він жартує.

— Це сімейна справа. Не хвилюйся, — додав він, побачивши моє здивування.

Я кивнула, вирішивши не ставити зайвих питань.

Після його виходу я миттєво заснула й потрапила в дивний сон.

 Я не бачила людину, я наче була ним. Я знала, про що він думає, я бачила його очима…

«Імператор» — так сам він себе називав, увійшов до величної зали. Чому саме «імператор»? Бо він створить імперію. Мільйони життів заради продовження його власного. Де їх взяти? Є лише один спосіб — розпочати війну.

Знайти «месію» майже нереально. Цей рідкісний птах змахнув райдужним крилом і оселився на Місяці. Тепер його не дістати. Він кинув усі сили, щоб заволодіти ним, але нічого не вийшло!

Тепер залишилося тільки одне — розв’язати війну зі слабкою сусідкою на правах... Та яка різниця, що він придумає? Йому потрібні життя! Він буде «вічним імператором»!

Я прокинулася з тривожним відчуттям. Сон був таким реальним, що здавалося, ніби я справді пережила цей момент.