Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

три пластика за краї однією лівою, відступив, ніби виконав команду на плацу.

— Каву? — не чекаючи відповіді, Зоя потягнулася до меншого стаканчика.

— Дві, — Кобзар кивнув у бік незнайомки. — Не бачив її тут раніше.

— Я так само, — знизала плечами буфетниця. — Вже майже годину сидить.

— Сама?

— Сама. Нічого особливого. Щось замовила, вийшла, зайшла... В неї проблеми, Олеж.

— Які?

— Якісь, — Зоя закінчила робити першу каву. — Хочеш, то розберися.

— Чому я?

— Чому б ні. Чула, на війні був.

— Недовго.

— Без різниці. З дівкою не те щось, Олеж. Забрав би ти її звідси.

Кобзар зовсім перестав будь-що розуміти.

— Я тут до чого?

— Ні до чого, мабуть.

— Мабуть?

— Точно ні до чого. Але, Олеж, ми ж люди свої. Хіба ні?

— Ми тут усі свої, — він жестом показав на компанію за першим столом.

— Бачиш. А вона чужа. В дівулі проблеми. Товчеться тут, ховається від когось, не інакше. Раптом знайдуть.

— Хто?

Зоя поставила другу каву, лягла грудьми на стійку, давши цим зрозуміти Кобзареві — треба нахилитися ближче.

— Не знаю. Не моє діло. І не хочу, щоб справа стала моєю. Око в мене гостре. З дівкою щось не так. Глядиш, завалиться сюди якесь одоробло. Почнуть розборки, з’ясовувати, хто кому чим завинив. Тікає вона від когось, не бачиш хіба?

— Перекинувся з нею парою слів на вулиці. Наляканою не виглядає. Трохи нарваною — є таке.

— А нарваність — вона від страху! — Зоя перейшла на гучний шепіт. — Голос у неї тремтить. Олеж, я тут працюю скоро десять років. До того — в іншому місці. Але такому самому, як розумієш, про що я. Знаєш, скільки мені років?

— Я не сватаюся.

— У мене чоловік, зять і онуки, — прошипіла вона. — Слухай, я те й роблю, що розливаю горілку людям. Не наливаю, саме розливаю, в ось таку тару, — вона з помітною огидою кивнула на гірку пластика. — Книжок не читаю, в газети хіба щось загорну. Зате ті, хто приходить до мене, як книга відкрита. Нехай вперше бачу того, кому ллю, й ніколи не побачу більше.

— До чого все це? — Кобзар говорив, прикипівши поглядом до дівчини, яка далі старанно робила вигляд, що нікого не помічає і до всього їй байдуже.

— До того. Люди, Олеж, в таких місцях п’ють лише з двох причин: радість чи горе. Навіть вони, — кивок у бік сталого гурту, — ніколи не так просто. У кожного частіше біда, ніж щастя. Вони не можуть сидіти з горем самі, кожен зі своїм. Тому тримаються тут, бо ніхто ні в кого нічого не питає.

— Ти психолог, Зоє. Не знав.

— Знатимеш тепер. Кажу ж: горілку розливаю. В мене оті психологи, з дорогущих больниць, можуть повчитися. Курси відкрию, ще й безкоштовні, — і знову без переходу: — Сталося в дівчини щось.

— Прийшла й горілки замовила?

— Чаю. Погляд, наче її побили. Чи гналися за нею.

— По очах прочитала, що в неї проблеми?

— Це теж. Але про труднощі сама мені натякнула.

— Тобто?

Зоя подалася назад, випросталася.

— Запитала, чи тут стоянка таксі. Я їй: збираються таксисти, правда. Далі вона — чи знаю я когось із таксистів особисто. Я така: всіх знаю. Ну, тоді вона — хто з них надійний, як я думаю.

Тепер дівчина дивилася просто перед собою. Кобзар смикнув головою, відвертаючись і відводячи погляд. Так роблять всі, кого заскочили за чимось непристойним, переважно за підгляданням.

— Що означає надійний?

— Спитала. Її треба вивезти звідси.

— Хай платить — хто завгодно повезе. Й куди завгодно.

— Те саме пояснила. Вона не сяде до того, кому не повірить на сто відсотків. І тут же попросила чаю, картоплі з котлетою. Потім ще чаю, потім кави. Я не вижену, поки замовляють.

— Чого чекає?

— Піди запитай. І слухай, Олеж, — буфетниця знову нахилилася ближче. — Раз ми вже при цьому, прислужися мені. Ми ж всі свої. Забери дівчисько. Чим довше стирчить тут, тим менше все це мене гріє. Ти ж надійний?

— Не знаю, чи такий, як треба.

— Такий, такий. Повір мені.

За дві кави Зоя нічого не взяла.

Хитнула головою, коли Кобзар поліз по гроші.

15

— Можна?

— Ні.

Олег сів навпроти незнайомки спиною до входу. Поставив перед нею стаканчик, вміст якого вже встиг захолонути. Дівчина не торкнулася. Олег ковтком спорожнив свій, поклав на стіл руки, переплівши пальці.

— Мені тьотя Зоя тут дещо розказала.

— Нічого так у тебе тітка.

— Отак, на ти відразу?

— Чому відразу? Знайомі вже.

Кобзар фізично відчув її напругу, в очах прочитав погано прихований переляк. Тут, хай навіть при тьмяному світлі, міг краще роздивитися її й помітити приховане березневою темрявою. Очі колишній опер назвав би особливою прикметою: не лише великі, а й глибокі. Рідкісний зелений колір робив її схожою на кішку, розкуйовджене волосся — на кішку дику, вуличну. Руки з довгими тонкими пальцями теж знали кращі часи, манікюр давній, але був. Зблизька побачив тонкі, трохи завітрені губи, акуратний прямий носик, дешеві сережки у вухах.

Шкірянка.

Довгий плетений светр.

Джинси.

Чобітки на низьких підборах.

І знову цей погляд зацькованої тварини.

— Не зовсім знайомі. Я Олег.

— А по батькові?

— Сама ж тицьнула. Хіба батька згадують тому, з ким отак запанібрата?

— Зважаю на різницю у віці.

— Не гарикай. Не у твоєму становищі.

— Яке воно в мене?

Розплівши пальці, Олег простягнув руку. Дівчина сіпнула правицю, проте не забрала, дозволивши накрити грубою широкою долонею.

— Дивись сюди, — заговорив Кобзар. — Ти шукала, хто забере тебе звідси. Чому саме звідси? Чому тебе треба вивезти? Куди? Ти не хочеш їхати з першим-ліпшим...

— Не можна заходити в ліфт із тим, кого не знаєш. Дівчині небезпечно сідати в чужу машину. Елементарні правила безпеки, в інтернеті найперше виринають при запиті. Або на безкоштовних курсах самозахисту для жінок розкажуть.

— Голову морочити не треба. Я себе назвав. Ти хто?

— Зови Мері, — почув після короткої паузи.

— Прізвисько?

— Чому? Я не блатна. Ти ж хочеш мене якось кликати, Олеже.

— Мері — по