Tasia Valle - Залізний лабіринт , Tasia Valle

Повернення в тінь: полювання Олени

Після відвідин будинку, де вона провела шість років свого життя, Олена зрозуміла, що повернути все на свої місця буде непросто. Усе, що вона пам’ятала про викрадача, здавалося туманним і одночасно таким гострим, що різало її зсередини. Вона знала його звички, його рутину, навіть його запах, але його справжнє обличчя залишалося загадкою. Він ніколи не називав свого імені, не залишав жодного натяку на те, ким він був насправді. Тільки його голос, жорстокий і владний, лунав у її спогадах, мов записана плівка.

Олена вирішила, що почне з того, що у неї було: його слів, підказок, які він ненавмисно залишив за всі ці роки.

На кухонному столі її квартири розстелилася карта міста, а поряд лежав її блокнот. Вона пригадала, як одного разу він згадував про свою улюблену кав’ярню, куди ходив до викрадення. Вона не знала, чи це був правдивий факт, чи просто крихітна брехня, але вирішила почати з цього. Вона почала досліджувати маленькі кафе міста, особливо ті, які могли бути популярними 6-7 років тому.

Олена переглядала старі газети, форуми й блоги, шукаючи фотографії та згадки. Її пальці швидко бігали клавіатурою, поки вона вивчала архіви. Кілька разів вона натрапляла на описи чоловіка, який відповідав його поведінці — замкнений, завжди сам, любив читати газети. Одне ім’я постійно з’являлося поруч із такими описами: «Горіхова Лавка» — маленька кав’ярня, що колись була популярною в центрі.

Вона пішла туди. Змішалася з відвідувачами, намагаючись не привертати уваги, але водночас уважно прислухаючись до розмов. Олена почала спілкуватися з персоналом і навіть зі старшими клієнтами, ставлячи прості запитання: чи пам’ятають вони чоловіка, який приходив сам, можливо, із чорним блокнотом? У неї було мало відповідей, але одна стара офіціантка пригадала клієнта, який залишив велику чайову, а потім зник.

«Дивний був чоловік. Завжди сам. Говорив мало, але якось сказав, що йому потрібна тиша», — розповіла вона.

Це була ниточка, і Олена вирішила, що витягне з неї все.

Кожен вечір вона проводила біля місць, які могли бути пов’язані з ним. Маленькі магазини, де він міг купувати їжу, вулиці, які він міг проходити. Олена стала майстром у спостереженні. Вона стояла в тіні, дивилася, як люди виходять і заходять, запам’ятовувала їхні обличчя й рухи.

Одного разу, переглядаючи архіви зниклих безвісти, вона помітила інший випадок, схожий на її: дівчина, яка зникла на іншому боці міста, теж була знайдена через кілька років, але її викрадач залишився невідомим. Її звали Діана, і Олена вирішила знайти її.

Діану вона знайшла в невеликій квартирі, віддаленій від центру. Спочатку дівчина не хотіла говорити, але, побачивши, що Олена дійсно пережила те ж саме, зламалася.

— Він був таким холодним. Мов машина, — сказала Діана, її руки тремтіли, коли вона пила чай. — Але він не був дурним. Він завжди щось планував. Як шахіст.

Олена зрозуміла, що цей чоловік міг діяти не один раз. Діана згадала одну деталь, яка здалася їй важливою: стару вантажівку, яку він використовував.

«Біла, з чорною смугою збоку», — сказала вона. Ця підказка стала наступною ціллю Олени.

Олена почала шукати серед власників старих вантажівок, реєстраційні записи, автосервіси. Вона провела багато годин, розпитуючи механіків і переглядаючи оголошення про продаж авто. Її зусилля привели до одного автосервісу на околиці міста, де працівник згадав, що хтось із білою вантажівкою приходив ремонтувати її кілька років тому.

— Це був він? — спитала вона, показуючи портрет, який вона відтворила зі спогадів.

— Можливо, — задумався механік. — Він здавався нервовим. Але потім зник. Ніби просто випарувався.

Це підтвердило її підозри. Він залишав сліди, але дуже ретельно їх приховував.

Олена зрозуміла, що її викрадач не просто тікав. Він, мабуть, готувався до того, що за ним прийдуть. Вона вивчала його тактики, малювала карти його можливих пересувань, порівнювала їх із місцями зникнень інших жертв.

Вона більше не покладалася на поліцію. Усе, що було в її квартирі — це докази, плани, списки. Її кімната виглядала, як штаб-квартира мисливця.

Одного разу, переглядаючи записи про зникнення, вона натрапила на ім’я, яке нічого їй не сказало, але карта підказала щось інше. Одне з місць зникнення знаходилося зовсім поруч із тим будинком, де її тримали.

Тепер Олена знала, що повинна знайти його першою.

Уночі, коли вона стежила за ще одним з місць, її серце стислося. Білий фургон з чорною смугою зупинився неподалік. З нього вийшов чоловік у капюшоні, який оглядався навколо. Це був він. Вона впізнала ходу, рухи. Відчуття страху повернулося, але воно стало лише іскрою для її рішучості.

Вона продовжувала спостереження, тепер уже знаючи, що полювання стало взаємним.

Далі залежало лише від її рішучості та готовності ризикувати.

Олена не могла втратити можливості. Вона вирішила діяти. Чоловік пішов у напрямку покинутого складу, який виглядав як ідеальне місце для сховку чи підготовки до чергового злочину. Вона чекала, поки він увійде, а потім непомітно прослизнула за ним, утримуючи безшумний електрошокер у кишені.

Склад був темний, із запахом вологи та старого металу. Її серце билося так гучно, що здавалося, чоловік міг його почути. Але він був занадто зосереджений на тому, щоб оглядати свої речі. На столі стояли записники, карти, і навіть кілька фотографій. Олена впізнала їх — інші жертви.

Нарешті вона змогла побачити його обличчя. Воно було холодним, незворушним, але не таким всемогутнім, як здавалося раніше. У ній закипала лють, змішана зі страхом.

— Це кінець, — прошепотіла вона, виходячи з тіні.

Чоловік різко обернувся, але було запізно. Електрошокер паралізував його, змусивши впасти на бетонну підлогу. Олена швидко зв’язала йому руки.

— Думаєш, ти можеш просто сховатися? — запитала вона, її голос тремтів від гніву. — Ти зруйнував моє життя, але я більше не боюся тебе.